Посмертна згадка в пам’ять д-ра Степана Воляника
В однойменному збірнику статей під назвою, що в заголовку, д-р Степан Воляник писав: “Розбудовувалось всесторонньо наше тут життя з метою і гарячим бажанням допомогти нашому народові в його змаганнях за свободу і власну державу на своїй рідній землі – Україні”. Таке життєве кредо було дороговказом у всіх напрямках наукової та громадської діяльности д-ра Степана Воляника на чужині.
Народився Степан Воляник 8 січня 1908 року в Конюшкові біля Бродів, на Львівщині, в родині хліборобів, батька Івана та матері Анни (з дому Вишницька). Середню освіту Степан здобув у Станіславові (нині Івано-Франківськ), а вищу правничу освіту — в Ягайлонському університеті в Кракові (Польща), бо у Львові на деякі факультети університету польська окупаційна влада українців не допускала. Свою власну адвокатську практику розпочав у Бродах. У студентські роки Степан брав активну участь у роботі товариства “Просвіта” і проводив значну культосвітню працю по селах. Впродовж всієї своєї громадської діяльности як в Україні, так і в діяспорі, був симпатиком Організації Українських Націоналістів.
У 1932 році С. Воляник одружився з Емілією з дому Бацик. Молоде подружжя виховало двох доньок, Надю і Марту, в належному релігійному та в українському національному дусі. У 1939 р. почалася перша совєтська окупація Галичини, під час якої незалежна адвокатська професія стала зайвою, і С. Воляник перекваліфікувався на педагога та разом з дружиною Емілією вчителювали у селі Шниреві, поблизу Бродів.
У період Другої світової війни в 1944 році родина Воляників змушена була покинути рідний край, прибула до Німеччини та проживала у переселенчих таборах Байройту і Ляндсгуту. Вже на еміґрації Степан Воляник активно включився в громадсько-патріотичну діяльність українців у таборах, демонструючи неабиякі організаторські та журналістські здібності. Зокрема, він працював правним дорадником, очолював Представництво української еміґрації та Централю спортового товариства, був також співзасновником та членом управи Спілки Української Молоді в Мюнхені.
У вересні 1951 року родина Воляників переїхала до Америки. Спочатку поселилася в Балтиморі, штат Мериленд, а через рік обрала постійним місцем проживання Клівленд. Тут уже вирувало багатогранне життя української громади, до якого відразу включився і Степан Воляник. В 1958-1959 роках у Вестерн-Резерв університеті в Клівленді він студіював бібліотекознавство та інформатику і здобув ступінь маґістра бібліотечних наук. З 1959 року працював бібліотекарем та викладачем російської мови в Балдвін-Валлес-коледжі у передмісті Клівленду, аж до виходу на пенсію в 1977 році. Він заснував також Товариство українських бібліотекарів Америки і був його головою до того часу, аж поки осідок централі не переїхав до Чикаґо.
Упродовж 1960-1990 років Степан Воляник працював учителем і директором Школи українознавства т-ва „Рідна школа” в Пармі, брав активну участь у формуванні та праці Української вчительської громади та кількакратно її очолював. Багато років був членом управи Шкільної Ради УККА, її педагогічним дорадником та головою Товариського суду. З часу заснування в Клівленді осередку Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка активно включився в його діяльність, був довголітнім секретарем осередку, а потім і заступником голови. Два роки поспіль обирався головою осередку Українського Історичного Товариства в Пармі. Був одним з ініціяторів Фонду Катедр Українознавства в Гарвардському університеті та протягом ряду років його очолював.
У 1960-1970 роках Степан Воляник кількаразово обирався членом дирекції кредитівки „Самопоміч” і членом її Контрольної комісії. Багато праці вклав у діяльність Українського музею-архіву, членом управи якого він був. Впродовж усієї своєї громадської діяльности в Клівленді був активним членом Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ). У 1966-1968 роках обирався головою Українських Злучених Організацій Великого Клівленду, а згодом і головою Контрольної комісії УЗО. Протягом років він очолював такі громадські комітети: допомоги родині покійного Степана Бандери (1960 р.), вшанування композитора Ярослава Барнича (1967 р.), вшанування головного командира УПА Романа Шухевича-Тараса Чупринки (1975 р.), побудови пам’ятника воїнам УПА в Пармі (1982 р.). У 1989 році за наукову, суспільно-громадську й педагогічну діяльність Степан Воляник був визнаний управою Українських Злучених Організацій Великого Клівленду „Українцем року”. Родина Воляників належала до парафії Української Католицької Церкви св. Йосафата в Пармі.
Протягом 1975-1985 років Степан Воляник підготовляв докторську працю і отримав ступінь д-ра філософії в Українському Вільному Університеті в Мюнхені. У 1989 році видав книжку „Берестейський договір”, а в 2003 році вийшла збірка його статей під назвою „З Україною в серці на чужині”. Велика його заслуга у створенні стотисячного літературного фонду Воляників-Швабінських при фундації Українського Вільного Університету, за що у 2006 році С. Волянику було присвоєно ступінь почесного доктора УВУ. У день 100-літнього ювілею в 2008-му році д-ра Степана Воляника управа Українських Злучених Організацій Огайо нагородила Грамотою Признання за довголітню громадську і наукову діяльність та участь у праці в керівних органах УЗО. Вся наукова і громадська праця д-ра Степана Воляника свідчить про те, що він на чужині завжди жив Україною, вболівав за неї і переконливо вірив, що вона стане незалежною державою. Його ж мрії, сподівання і передбачення справдилися.
У 2010-му році Степан Воляник пережив велику родинну болючу втрату, бо відійшла у вічність на 102-му році життя його улюблена дружина Емілія.
В останні роки життя через ослаблений стан здров’я д-р Степан Воляник вже не міг брати активної участи у громадській діяльности української спільноти в Клівленді. А 2 липня 2013 року на 106-му році життя невблаганна смерть забрала від родини улюбеного батька, дідуся і прадідуся, а від української спільноти — активного українського громадського діяча, світлої пам’яти д-ра Степана Воляника.
Залишив у глибокому смутку:
доні — Надію і Марту;
внуків — Ореста, Юрка і Миколу;
правнуків — Наталку, Данила, Дениса, Дмитра, Адріяна, Христину, Нікольку;
численних племінників та ближчу і дальшу родину в Америці, Канаді й Україні.
Нехай чужа американська земля буде йому легкою, бо покійний Степан Воляник все своє свідоме життя присвятив служінню українській нації — як у рідному краю ,так і на поселеннях у світі. Тут, на чужині, він доклав багато зусиль для наближення Незалежности України.
З відходом у вічність д-ра Степана Воляника разом з родиною сумують і його друзі по спільній громадській праці та вся українська громада Великого Клівленду. Його ім’я, як справжнього українця, назавжди збережемо у своїх думках, помислах і серцях.
Вічна Йому пам’ять!
Петро ТВАРДОВСЬКИЙ