Carolina youth baseball baseball organizations. The same thing happened in the tech recession of 2000 2002. the Loop offers visitors a taste of a bona fide big city experience. could we do it? says some postcodes are more prominent with regard to insurance claims.
Щоб зміцнити інтелектуальний і духовний потенціял західного українства, треба було знайти шлях до розуму і сердець молодших поколінь української еміґрації, зацікавити їх перспективами української науки, захопити ідеєю служіння рідній нації, ідеєю її визволення з імперської неволі. Шукаючи ефективної розв’язки цього завдання, Управа Фундації заініціювала молодіжну подорож „Стежками батьків по Европі”. Перша подорож для студентів і учнів старших кляс „high school” відбувалася від 15 липня до 17 серпня 1981 року. Подорож була пов’язана з участю у різних освітньо-культурних програмах – українознавчих, слов’янознавчих, педагогічних. Протягом першого тижня молодь оглянула культурні пам’ятки Парижу, Люксембурґу, Роттердаму, Мюнхену і поклала квіти на могили визначних діячів новітньої історії України. Другого тижня знайомилася з Венецією, Римом, Помпеями, Монако і Люрдом.
Під час перебування в Мюнхені була ще, окрім курсів, одноденна поїздка автобусом в Альпи на оглядини історичних замків та природи. Без сумніву, для кожного учасника ця подорож стала незабутньою і для багатьох мала визначальний вплив на все подальше життя. Особливо, якщо згадати інтелектуальний та емоційний вплив на українську студентську і старшошкільну молодь звернення Блаженнішого Патріярха Йосифа, який у той час перебував у Римі. Для студентів і для професорів це була незабутня неділя, 26 липня, коли ми в Українському католицькому університеті в Римі, при соборі св. Софії, привітали страдника Христової Церкви і українського народу Патріярха Йосифа. З великою увагою студенти слухали слово Ісповідника Віри, в якому глибоко і емоційно було пов’язане минуле з сучасністю, із завданнями української студентської молоді. Вагомість його слів гідні окремої уваги:
[blockquote]
„Мої дорогі! Багато українських прочан і туристів відвідало цю обитель з різними цілями, та ви вибрали справді шляхетну ціль, подорожуючи по Европі і відвідавши Рим під гаслом „Стежками наших батьків”. Скільки думок можна пов’язати з цим вашим гаслом! Відвідуючи Европу, ви йдете стежками ваших батьків і творців Америки та Канади, що перенесли свої духовні надбання, зокрема християнську віру у цей новий світ. Ви не тільки громадяни Америки, де ви народилися, але по крові ви – українські діти, діти українського народу. Коли ви в Европі ходите стежками, якими ходили ваші батьки з великим горем у серці в часи Другої світової війни, то на тих стежках є їхні сльози, терпіння і туга за покинутою батьківщиною. З пошаною і молитвою подяки ходіть по тих стежках, дякуючи Богові за порятунок ваших батьків. Прикро, що ви свобідно не можете мандрувати стежками ваших батьків в Україні, але тут, в Римі, ви – на дуже дорогій станції ваших великих батьків. Тут ходили посли князів наших, тут наші єпископи шукали скріплення церковної єдности, тут, у римській землі, спочивають кості двох наших митрополитів, тут, у базиліці св. Петра, є мощі св. Йосафата, тут повно слідів наших предків. Славних предків! Тут сьогодні наша львівська митрополія з її діяльністю і деякими інституціями, що працюють і розвиваються, поки настане слушний час, щоб усе це перенести знов на вільну рідну землю.
Дорогі студенти! Гарне ви вибрали гасло. Ходіть по тих стежках з призадумою. Належите до великого народу, сліди якого знайдете по цілім світі – сліди шляхетних і славних вчинків українського імени, якими наша Батьківщина славиться серед народів.
Вчіться одного на тих стежках ваших батьків – любови до рідного народу і його минулого. Пильно спостерігаючи, ви на тих стежках побачите в своїх батьків любов до Бога, до своєї Церкви і до своєї рідної землі. Наслідуйте їх у тому, це буде найкращий плід вашої подорожі. Бажаю вам щастя у вашій дорозі і благословляю ваші „сходи та ісходи”. Благословення Господнє на вас!”. („Свобода”, 3 вересня 1981 року).
[/blockquote]
“Слов’янська цивілізація” – це був мій курс – проф. Петра Ґоя – для половини моїх же курсантів, яких я привіз з Америки заходами Фундації і які слухали моїх лекцій, проф. Лучкова та інших.
В часі головства в Фундації я зібрав і впорядкував „Збірку журнальних і газетних статтей про діяльність УВУ, професури, ґрадуантів і Фундації від 1970 до 1980 року”. Ці збірники, сподіваюсь, в майбутньому послужать майбутнім дослідникам наших наукових установ та українським ученим.
Наприкінці 1982 року Фундація УВУ повідомила про заснування окремого Фонду Мартирології України, для якого відкрила окреме конто в нюйоркській кредитівці „Самопоміч”. Засновник і перший жертводавець висловив бажання залишатися анонімним меценатом, склавши на цей фонд перших 60 тисяч долярів, зазначивши при тому, що ці гроші повинні піти на видавничі потреби, тобто на фінансування вже готових до друку збірників, наукових праць чи розвідок з мартирології соборних земель України.
У звітному періоді до 1983 року було розіслано 60,000 листів-звернень до української громади з відповідними матеріялами про діяльність і потреби Фундації. Фундація видала сьомий Збірник-річник публікацій про нашу наукову і громадську діяльність у 1982 році, працю колишнього посла до австрійського парляменту Василя Яворського „Українська справа в европейському освітленні”, а також відгук дванадцятьох визначних мужів наукового і політичного світу на антиукраїнський Емський указ царської Росії. Також у 1982 році відбулася друга успішна науково-виховна подорож студентів „Стежками батьків по Европі”.
Та найбільшим нашим досягненням було заснування нових стипендійних фондів. У 1982 році приділено 28 стипендій на загальну суму близько 14 тис. дол., в тому числі дві стипендії – через Організацію Оборони Лемківщини. Стипендія покривала переважно тільки оплату за навчання, але для студентів педагогічних курсів і для теологів, які в УВУ доповнювали свої знання з україністики, покривалися також кошти прожитку – ми вірили, що молоді вчителі і майбутні священики, працюючи для української громади, сторицею повернуть цей наш національний капітал.
У тому році, крім фонду Мартирології України, було створено ще три Постійні стипендійні фонди: ім. св. п. Петра Федуся, ім. св.п. Володимири Ценко, Фонд родини Юліяна і Стефанії Монастирських, а два нові – ім. св.п. д-ра Василя Вергуна та ім. св. п. проф. Костянтина Савчука – були започатковані.
Кількість жертводавців постійно зростала. Для прикладу, у 1976 році їх було 24 і прихід становив 2,500 дол., у 1980 році – 849 жертводавців і 62,270 дол. приходу, а вже у 1982 році їх було 1,093, а прихід становив 182,553 дол. Загальне майно Фундації готівкою становило 224,735.78 дол.
Фотогалерея 1
[g-gallery gid=”1696″ random=”0″ watermark=”0″]
Дахав – студентська місія
Влітку 1983 року, перебуваючи у Мюнхені, українці-студенти вирішили відвідати Меморіяльний музей в Дахав і переконатися, як здійснені їхні побажання, записані у музейну книгу відгуків під час попередніх відвідин з приводу того, що в цьому музеї воєнних страждань повинні бути віддзеркалені долі українців, які загинули, або чудом врятувалися з цього концентраційного нацистського табору. Однак, у Дахав ніяких позитивних наслідків вони не побачили. У Меморіяльному музеї серед десятків національностей не знайшлося місця, щоб відзначити українські жертви.
Розгнівана молодь, під гаслом „Дискримінація українців у Дахав”, створила Протестний Комітет, який очолила мґр Соня Шереґ (Ню Йорк), голова, та члени: Борис Дацьків (Лонґ Айленд), Михайло Швець (Монтреаль), Маруся Дрогобицька (Ню Йорк), Наталія Мельник (Детройт), Таня Дичок (Торонто), Надія Козак (Міннеаполіс), Маркіян Швець (Монтреаль) і Уляна Юрків (Детройт). Дорадником було обрано д-ра Ґоя. До мирної демонстрації, яка розпочалась 17 серпня, долучились колишній в’язень о. Євген Грабач, 18 студентів і професорів. Мирна демонстрація звернула на себе увагу преси, державних урядовців і поліції. Студенти заявили, що не залишать залі, поки не одержать запевнення, що справа українців буде позитивно розглянута. Після довших переговорів з Адміністрацією музею, а згодом із представницею міністерства Ґердою Фравндорфер, та за посередництвом репортера газети „Зюдойче Цайтунґ” Ганса Гольцгальтера, запевнено студентів, що Адміністрація музею задовольнить їхні вимоги. Тільки після цього наші демонстранти погодилися залишили приміщення музею.
Після від’їзду студентів, 22 серпня, прийшла радісна вістка, що в Меморіяльній кімнаті музею вже висить синьо-жовте полотнище, яке від імені українських студентів Америки і Канади передали до музею о. Євген і Марія Гарабачі та д-р Олекса і Галина Вінтоняки. Меморіяльну таблицю для українців запропонувала виготовити Альфреда фон Гогенталь-Пулюй, архітект і скульптор, дружина Олександра Пулюя, сина відомого українського вченого і громадського діяча Івана Пулюя. У своїм листі до українців з 23 березня 1984 року пані фон Гогенталь-Пулюй розказала цікаву історію про життя і великі досягнення родини Пулюй і закінчила листа такими словами: „Тому я своєю працею, виготовляючи бронзову таблицю в пам’ять українських політичних в’язнів в концтаборі Дахав, стараюся докласти власних зусиль в інтересах української справи”.
Повернувшись до своїх країн, студенти негайно розпочали збирати дані про українських в’язнів Дахав, і вже невдовзі у списку значилося 174 колишніх українських в’язнів цього табору. Згідно таборового реєстру важко було визначити національність в’язнів, бо українців реєстрували у таборі як поляків або росіян. На замовлення дирекції Меморіяльного музею, Студентський комітет переклав на українську мову „Провідник по кацеті Дахав” – брошуру для роздавання відвідувачам поряд з іншими брошурами.
Український студентський комітет „Дахав” активно діяв. У листопаді 1983 року в Брюсселі відбулося пленарне засідання Інтернаціонального Дахавського комітету. Студенти вислали туди своїх представників – мґр Соню Шереґ (голова делеґації), колишнього в’язня Дахав о. Євгена Гарабача (з Великої Британії), адвоката Зенона Коваля (Бельгія), мґр Зірку Вітошинську (Франція) і мене, як постійного дорадника комітету.
Фотогалерея 2
[g-gallery gid=”1697″ random=”0″ watermark=”0″]
19 листопада українська група мала зустріч з президентом ІДК генералом Ґерісе. Під час розмови наші студенти передали свої вимоги, спрямовані проти цілковитого замовчування українських в’язнів у тому таборі не лише в часи нацистської сваволі, але тепер, за багато років після війни.
Отець Іван Петерс, німець за походженням, колишній в’язень кацету Дахав, який, захопившись українським обрядом, став монахом-студитом і висвятився у Львові, де тісно співпрацював із слугою Божим Митрополитом Андреєм і Архимандритом Климентієм Шептицькими, запропонував свою поміч для Студентського комітету. Під час війни він допомагав дуже багатьом українцям та особам інших національностей.
Нам було потрібно хоч одну-дві стипендії для вивчення німецьких архівів у Дахав для продовження нашого реєстру – в сумі 20,000 долярів. Громада негайно відгукнулася , бо добре розуміла важливість розпочатої студентами справи: Друга світова війна залишила свої страшні сліди у кожній українській родині, тому ніхто не був байдужим до справи Дахав. Про дахавську патріотичну акцію студентів докладно розповідала вся українська преса.
У серпні 1984 року Фундація УВУ організувала для студентів університету четверту, п’ятитижневу, наукову подорож „Стежками батьків по Европі” під моїм супроводом та при допомозі мґр Соні Шереґ і студентки Лідії Чорної. Студенти мали можливість одержати по три кредити за курс „Слов’янська культура і цивілізація”, взяти участь у семінарі „Українці в діяспорі: вибрані проблеми”. Відбулися поїздки в ті місцевості Баварії та Австрії, де після війни опинилося в таборах багато українців.
Незабутньою подією під час цієї подорожі була участь усіх наших студентів у відкритті і посвяченні пропам’ятної таблиці в колишньому концтаборі Дахав – у світлу пам’ять українських політичних в’язнів. У наступні два тижні студенти ознайомлювалися з культурними надбаннями „старої Европи” і водночас слухали лекції про українські сліди в тих европейських країнах. У Римі наша група знову відвідала з візитою вдячности Патріярха Йосифа, а жили студенти у Патріяршому дворі при храмі Жировицької Божої Матері і святих мучеників Сергія та Вакха, який розташований в історичний дільниці старого Риму. Ця найстарша у вільному світі українська посілість належить нашому народові від 1639 року.
У Швайцарії студенти слухали лекції світової слави економіста-аналітика проф. Богдана Гаврилишина.
Ця четверта подорож була особлива ще й тим, що в ній взяли участь кваліфіковані інструктори Школи кобзарського мистецтва з Ню Йорку, тому під час перебування у Мюнхені, окрім програм в УВУ, для зацікавлених студентів відбувся курс гри на бандурі.
Не менш трагічний український слід наша молодь виявила, коли в рамках четвертої студійної подорожі „Стежками батьків по Европі” відвідала славне колишнє боєвище Монте Касіно і польський цвинтар поляглих вояків – членів Другого корпусу під проводом генерала Андерса. То була одна з найважливіших битв на Південному фронті проти гітлерівської Німеччини – битва за ворота до Риму, вічного міста. На цвинтарі є понад тисячу могил, і наші студенти були глибоко зворушені кількістю українських прізвищ, побачених на тих могилах. І водночас були засмучені тим прикрим фактом, що поляглі під Монте Касіно українці не були національно визнані ні за життя, ні після смерти. Повернувшись з подорожі, студенти заснували комітет „Монте Касіно” і почали збирати документальні свідчення про цю трагічну сторінку нашого вояцтва.
Внаслідок цієї акції появилось в нашій пресі багато інформаційних дописів, які використано в переговорах з польським комітетом за визнання наших вояків українцями. Особливо великою допомогою в переговорах було довше інтерв’ю учасника тих боїв, знаного майора, інж. Володимира Яніва, який був одним з 10,000 українців, що дісталися до Корпусу ген. Андерса.
Члени студентського комітету „Монте Касіно” склали повний список вояків, похованих на цвинтарі в Монте Касіно. І встановили, що більшість з 1,051 могили належать воякам з Галичини, Волині, Полісся, тобто тієї частини довоєнної Польщі, яка у висліді німецько-російського договору увійшла до складу Совєтського Союзу. Розпізнано понад 100 без сумніву українських прізвищ. Тим часом кількість українців у армії Андерса, як подав д-р Володимир Галан, відвідавши Італію в 1946 році, становила щонайменше 15 тисяч. Та є вже чимало підстав вважати, що близько 40 відсотків поляглих під Монте Касіно – українці.
Під час 5-ої студійної подорожі, 26 липня 1985 року, студенти знову відвідали польський військовий цвинтар на Монте Касіно і поклали квіти на кожну могилу вояка-українця.
Ще перед від’їздом до Італії ми одержали від архимандрита о. Бернардо Д’Онарійо запрошення відвідати монастир бенедиктинців у Монте Касіно. Пішли там до церкви, помолилися за душі вояків-українців, а потім мали довгу і дуже цікаву бесіду з архимандритом. Ми звернули увагу на недостатню опіку над українськими могилами, на замовчування національної приналежности українських вояків. Тож у розмові виникло рішення створити при монастирі Бенедиктинців Постійний фонд поминальних відправ за душі українців, що загинули під Монте Касіно. Визначили дату відправ – 10 вересня кожного року, яка теж є датою смерти Патріярха Йосифа.
Голос бандури – це голос України
У рамках четвертої студентської подорожі „Стежками батьків по Европі”, також заходами Фундації, відбувся курс Кобзарського мистецтва під професійним керівництвом бандуристок зі Школи кобзарського мистецтва в Ню Йорку Лідії Чорної і Наталії Гончаренко. Курс зібрав понад двадцять осіб, які бажали оволодіти цим символічним для кожного свідомого українця народним інструментом. Були це люди різного віку, але переважно – українська молодь з різних країн Европи. Зібрали і мішаний хору, яким керувала Наталія Гончаренко. Вже через декілька днів цей хор разом з бандуристами виступив на товариській забаві мюнхенського Осередку СУМ, а наступного дня, а неділю, 15 липня, – хор взяв участь у відкритті і посвяченні пропам’ятної таблиці на вшанування українських політичних в’язнів, які загинули в концтаборі Дахав.
Перший курс Кобзарського мистецтва мав успіх і викликав бажання продовжувати цю справу. І вже наступного року наша Фундація заплянувала акредитований курс української музики і гри на бандурі при УВУ, який вів професор Віктор Китастий. За нього студенти мали одержати три кредити.
Фотогалерея 3
[g-gallery gid=”1700″ random=”0″ watermark=”0″]
У 1985 році припадало 40-річчя визволення українських в’язнів з німецьких таборів, тому в програмі подорожі, після курсів в УВУ в Мюнхені, були відвідини Дахав і Монте Касіно в Італії, а також Риму, Венеції, Люрду, Парижу та інших міст „старої землі” та її зв’язки з Україною. У Брюсселі студенти відвідали військовий музей, в експозиції якого представлені уніформи вояків і старшин армії Української Народної Республіки 1918-1920-их років. У Парижі відвідали могилу Головного Отамана Військ УНР Симона Петлюри. В Люрді ми відвідали українську католицьку церкву Матері Божої і „Ґроту”, де Пречиста Діва Марія вісімнадцять разів з’являлася св. Бернадеті Субіру. В Люрді о. Василь Прийма і о. Богдан Скаськів тепло нас прийняли, ознайомили з церквою, збудованою в 1981 році у візантійсько-українському стилі, за проєктом архітекта Мирослава-Данила Німцева, іконостас для якої створив також відомий мистець Петро Холодний.
Курс „Українська музика і бандура” зібрав 16 учасників з країн Европи, Америки і Канади. Професорові В. Китастому допомагали професійні інструктори Юліян Китастий і Ліда Чорна.
Оскільки серед учасників курсу були обдаровані, музично освічені люди – серед них, наприклад, Юрій Дубицький, Ганна Щепко, Мирослава Антонович, Мирон і Михайло Постоляни, то невдовзі виникла спонтанна програма концерту, з яким новостворена капеля виступила 19 липня у прицерковній залі. Це було незабутнє видовище, бо національний одяг бандуристів гармонійно поєднувався з бандурами в їхніх руках, – і це навіть візуально, ще до того, як струни озвалися, сприймалося як живий вияв української народної душі.
Концерт було започатковано відомою народною піснею в аранжуванні В. Китастого „Через поле широкеє”, сольові заспіви виконали Ганна Щепко і Мирослава Антонович. Відтак усі учасники курсу виконали „В’язанку народних мелодій”, „Ой, з-за гори кам’яної”, „Сяк-так до вечора буду жить”, „Сонце низенько”, „Колискова” та інші.
У другій частині концерту брати Постоляни виконали популярні українські мелодії, а потім, разом з Юрієм Китастим, хористами Андрієм Несмачним і Остапом Марченком – історичну думу „Ой, в 1791 році” та „Пісню про Кармалюка”.
Коли після концерту мені надали слово, я вважав за доцільне згадати, як на останньому Конґресі СКВУ в Торонто виступило під проводом незабутнього Григорія Китастого півтори сотні молодих бандуристів, що походили з різних країв Канади і Америки. То були новітні воїни Майбутньої України в боротьбі за культурну самобутність нації. То був своєрідний початок нової доби, подібної до доби Кошиця чи Авраменка, з такими ж помітними позитивними наслідками в житті наступних поколінь. Управа нашої Фундації зрозуміла веління часу і тому негайно прийшла з організаційною і фінансовою допомогою, щоб закріпити цю настанову – служіння нації піснею і бандурою.
Дякуючи виконавцям за знаменитий концерт, ректор Українського Вільного Університету Володимир Янів висловив впевненість, що національну свідомість може поглиблювати і зміцнювати не лише освіта і наука, але й наша народна пісня, наша музика, зокрема і особливо – невмируща українська бандура.
На засіданні Професорської ради УВУ 5 серпня 1985 року було відзначено, що тогорічний семестр належав до найкращих після відновлення викладів у 1965 році, зокрема завдяки великій активності нюйоркської Фундації УВУ. Вона повною мірою використала фонди, призначені на студійні стипендії, що дало змогу поширити мережу курсів, збільшити кількість студентів і курсантів (яких було майже 150 осіб). На засіданні Професорської ради особливо похвально відгукувалися про висліди п’ятого з черги курсу „Стежками батьків по Европі”, зокрема про курс українського фолкльору, зі зосередженням на оволодінні мистецтвом бандури.
26 жовтня 1985 року, в залі Українського спортового клюбу в Ню Йорку, відбулася зустріч учасників студійних подорожей „Стежками батьків по Европі” – з нагоди їхнього 5-річчя. На зустріч приїхало понад 60 студентів з різних частин Америки і Канади.
Здається, що п’ять років – це зовсім мало, однак, коли взяти до уваги здійснене за цей проміжок часу, то вже можна було говорити про історію цієї корисної і захоплюючої програми. Отож під час зустрічі ми ще раз уявою і з допомогою прозірок пройшли минулими п’ятирічними шляхами – через Дахав, Монте Касіно, Люрд.
Теплий привіт прийшов від подружжя Віри і Антона Шумейків, які протягом п’яти літ ретельно підготовляли маршрути студійних подорожей, величезною мірою полегшуючи працю мені й Студентському комітетові. А якраз тоді подружжя Шумейків відзначало 65-ліття найстаршої української подорожної аґенції Koвбаснюків – з цієї нагоди Шумейки передали мені чек на 1,000 долярів, призначивши цю суму на стипендії для українських студентів УВУ.
Як то завжди буває, коли один добрий почин тягне за собою і стимулює інші, так і наш фолкльорний курс в УВУ заохотив до корисної ініціятиви Товариство українських бандуристів. На літо 1986 року воно почало готувати курс „Українська народна музика”. Це була цілком нова ідея у порівнянні зі щорічними літніми кобзарськими таборами: у програму запроваджувалися, крім київської та харківської бандури, інші народні інструменти: цимбали, сопілка, ліра, дуда, а також українська народна пісня, українська мова і українська історія. І теж окремий курс для професійних бандуристів, з викладами репертуару відомих народних кобзарів. Курс був акредитований Українським Вільним Університетом і давав можливість одержати три академічних кредити. Цей курс був особливий ще й тим, що інструкторами були запрошені молоді, енерґійні вихованці щорічних таборів Капелі бандуристів.
І, як завжди раніше, ініціятива відразу знайшла прихильників у наших громадах. Як тільки преса повідомила про це починання, українка з Денверу Софія Гаєвська пожертвувала 1,000 дол. на адміністраційні потреби, висунувши при цьому єдину і цілком слушну умову, – щоб курс був присвячений світлій пам’яті О. Кошиця і Г. Китастого.
Цей другий з черги кобзарський курс в УВУ відбувався від 21 липня до 2 серпня 1986 року, його остаточна назва була зформульована так: „Порівняльний фолкльор: українські думи”. Курс вів професор Альбертського університету в Едмонтоні, знавець української етнографії і музики, лінґвіст, історик, культуролог Андрій Горняткевич У програмі курсу були теми: місце дум в українському фолкльорі; поетика думи на тлі епосів інших народів; мелодика дум; лексика і синтакса їх; аналіза невольничих, героїчних, історичних дум та ін.
Курси знову мали неабиякий успіх, бандуристи і співаки виступили 31 липня з концертом, про який потім захоплено писали в українських газетах його учасники і глядачі.
Наступний, 1987 рік приніс сьому подорож „Шляхами батьків по Европі” і третій академічний кобзарський курс під назвою: „Порівняльний фолкльор: українська народна музика і бандура”. Його спонзорувала Фундація УВУ і призначила для українських студентів европейських країн. Курсом керував Браєн Черевик, канадский знавець українських народних інструментів (бандури, цимбалів, сопілки та ін.) і Олександра Кохан-Будик, обоє з Вінніпеґу. Асистував їм Вівієн Осадчук, член ансамблю „Золоті струни” з Вінніпеґу.
До програми курсу входили практичні вправи гри на бандурі та інших народних інструментах, інтенсивні вокальні вправляння українського народного співу – хорового та індивідуального. Також відбувалися лекції про українські народні та обрядові пісні.
На цей курс Фундація УВУ проголосила 49 стипендій на студіювання різних ділянок українознавства – історії України, мови, літератури, мистецтва, Церкви тощо. Крім того, 50 стипендій Фундація призначила на курси українознавства і англійської мови для втікачів з комуністичної Польщі та інших країн, які тимчасово перебували на території Німеччини та Австрії.
У кобзарському курсі взяли участь 29 молодих шанувальників народної музики. 30 липня відбувся традиційний кінцевий концерт. Його розпочав щедрівкою і трьома народними піснями молодіжний мішаний хор (понад 450 осіб) під управою Лесі Кохан-Будик. На тлі хору успішно виступили зі своєю програмою бандуристи-початківці. У другій частині концерту звучали весільні пісні і веснянки.
Треба конче згадати, що того року в курсі гри на бандурі, організованому Фундацією УВУ, взяли активну участь ансамбль „Бандура” з Перемишля. 2 серпня українці Мюнхену зійшлися на дуже славний концерт „Бандури” і почули блискуче виконання українських історичних пісень.
Блаженна Едіґна – наша прародичка
Незабутнім був 1988 рік, на який припало Тисячоліття Хрещення України. Фундація УВУ, підтримана щедрими, національно свідомими жерводавцями, виплатила понад сто стипендій для українських студентів в Українському Вільному Університеті. Студенти походили з 14 країн нашого поселення. Окрім попередньо згадуваних курсів, відбулася восьма з черги студійна поїздка „Стежками батьків по Европі”. Як і в попередні роки, активно діяли студентські комітети „Дахав” та „Монте Касіно”.
Фотогалерея 4
[g-gallery gid=”1703″ random=”0″ watermark=”0″]
Напередодні літнього курсу в УВУ Фундація видала кольорові картки з життя Блаженної Едіґни, правнучки Володимира Великого, похованої у баварському містечку Пух. Студентська поїздка того року була набагато численніша. В ній взяло участь 46 студентів з Америки і Канади, дорогою до групи приєднувалися українські студенти з інших країн. Прощею до могили правнучки хрестителя України Володимира Великого, Блаженної Едіґни й почалося наше святкування 1000-річчя Християнства в Україні.
А початок був такий. 2 і 11 лютого 1988 року, в офіціозі Мюнхенської Фрайзінґської Архидієцезії, очолюваної Архиєпископом кардиналом Веттером, а також у спеціяльному бюлетені Архидієцезії було подано надзвичайно цінну історичну вістку: що „у невеликому старовинному баварському селі Пух, над річкою Анпер, в околиці Мюнхену, біля Фірстенфельдруку, приблизно 115 кілометрів від Дахав, у парафіяльній церкві знаходяться мощі Блаженної Едіґни, дочки київської княгині Анни Ярославни, яка була замужем за французьким королем Гайнріхом Першим”.
Першим писаним джерелом про Едіґну є запис Авентіна про смерть цісаря Людвіка Баварського, датований 1347 роком. У ньому говориться, що Людвік помер під час полювання в селі Пух, де також похована і обожнена Едіґна. Докладніше про її життя і праведність написав у першому томі чотиричастинного твору „Баварія Санкра” тирольський єзуїт Радер. Цей перший том вийшов у Мюнхені друком 1615 року, латинською мовою, і був передрукований у німецькому перекладі в 1714 році. Відтоді донині з’являються друком різні документи і публікації, в яких прославляється Блаженна, при цьому нерідко її називають святою. З покоління в покоління баварці передають леґенди про неї та створюють так звані ґотичні ікони блаженної Едіґни. Найстарша з них датована 1570 роком.
Княжна Едіґна народилася в 1055 році на французькому дворі, як друга дитина Генріха й Анни, там минуло її дитинство. Вихована матір’ю в любові до Бога і до ближніх, дала обітницю на побожне, самітнє, аскетичне життя. Молодою вона залишила королівський двір і через Баварію помандрувала на схід, на батьківщину матері, у золотоверхий Київ.
Мандруючи далекими дорогами, в 1074 році, на 19-му році життя, виснажена до краю, знайшла собі притулок біля старої липи на горбку біля церкви в селі Пух. Протягом 35 літ, від 1074 до 1109 року, жила в тому селі. Мешканці Пуху знали її з її побожного життя, вона допомагала селянам порадами і ліками, вчила дітей писати і читати. Померла Блаженна Едіґна 26 лютого 1109 року і поховали її під престолом старої церкви. св. Себастіяна.
Вселенська Церква визнала Едіґну Блаженною в 1600 році, а тамтешнє населення і німецька Церква мають її за святу і за опікунку від крадіїв. Її мощі складено у вітринку, яка донині висить над присвяченим Едіґні боковим вівтарем декілька разів перебудованої церкви. Стіни церкви прикрашені малюнками з життя Едіґни.
6 липня 1988 року, місцеві мешканці з хрестом і коругвами зустрічали молодих українських прочан. За хрестом, церковними коругвами і українським прапором йшла сумівська численна оркестра „Трембіта”, за нею – представники „Стежок”, студентки Лідія Чаплинська і Дарія Футей несли образ Блаженної Едіґни роботи мистця Михайла Мороза, а за ними Лідія Чорна, Андрій Футей і Ждан Старух у спеціяльній касетці несли землю зі собору св. Софії і Печерської Лаври, собору св. Юра, камінчик з київських Золотих воріт, засушене листя і квіти з полів України. Далі йшли діти в баварських народних строях, несучи кошики з квітами, ще далі – студентська молодь, місцеве населення, прочани, німецькі і українські священики та владики.
Перед липою, в дуплі якої колись жила Блаженна Едіґна, Єпископ Української Католицької Церкви Платон Корнеляк і Архиєпископ Української Автокефальної Православної Церкви Володимир Дідович при співучасті духовенства відслужили Архиєрейський соборний Молебень. Принесені студентами дари із зворушенням прийняв отець-декан з Мюнхенського деканату. В часі Молебня українські владики посвятили образ, присвячений Едіґні, який студенти передали церковним властям, а для Блаженної Едіґни – землю і квіти з України та дрібку від Золотих воріт Києва.
Мені припала честь виголосити святкове слово, в якому я подав коротке історичне тло і родовід Блаженної Едіґни, пов’язавши духовно-політичний подвиг її великого діда – Хрещення Русі-України – з сучасним станом національного і релігійного поневолення українського народу.
У дальшій нашій розмові з баварцями ми прийняли спільне рішення – з нагоди Тисячолітнього ювілею Хрещення України поставити в церкві пропам’ятну плиту, на якій будуть зображені прародичі Блаженної Едіґни – св. Володимир Великий і св. Ольга, з відповідним текстом-присвятою двома мовами.
Принагідно хотів би пояснити, чому щорічна мандрівка „Стежками батьків по Европі“ неодмінно пролягала через Італію. З підготовчих лекцій наша молодь знала, що на італійській землі в різні часи і з різних причин залишили яскраві сліди українці. Тут бували наші всесвітньо відомі музиканти Дмитро Бортнянський і Артем Ведель, Леся Українка і Михайло Коцюбинський, тут співала безсмертна Соломія Крушельницька і творила шедеври юна Марія Башкирцева. Тут перед війною, напередодні доленосних подій, відбувся З’їзд Українських Націоналістів.Тут поля всіяні могилами українських патріотів, які через Сибір пішли у бій проти брунатних окупантів України, і сотні українських сердець маками зацвіли на полях під Монте Касіно.
Мало хто знає, що у боротьбі за визволення і об’єднання Італії брав активну участь великий патріот поневоленої України полковник Андрій Красуський – адьютант і дорадник Джузеппе Ґарібальді – національного героя і батька нової Італії. Був він надзвичайно обдарованою людиною, і не лише добре малював, але й писав такі досконалі вірші й думи, що їх авторство приписували навіть Шевченкові. Був він енерґійним, діяльним, коли йшлося про загальне добро і справедливість. В Україні про Андрія Красуського мало знали; добре, що спомини про нього зберегли революціонери-повстанці – французи, італійці й поляки…
І як же важливо було розповідати про ці історії нашим студентам, як важливо, щоб вони бодай раз у житті ступили на стежки своїх великих предків, як це наголошував Патріярх Йосиф: „…Ходіть по тих стежках з призадумою. Належите до великого народу, якого сліди знайдете по цілім світі – сліди, повні шляхетних і славних вчинків українського імени, якими наша Батьківщина славиться серед народів…“.
(Проф. д-р Петро Ґой, – ректор УВУ (1992-1993), голова Фундації УВУ (1977-2001))