Фундатори

Д-р І. Андрусяк народився 14 жовтня 1909 року на Буковині. Університетські студії закінчив у Чернівецькому університеті, на факультеті права. Докторат правничих наук здобув в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, Німеччина. Разом з тисячами українців еміґрував з Німеччини до Америки, де на Мишиґенському університеті закінчив студії бібліотекарства. Тут працював аж до виходу на пенсію.

Дружина д-ра Іллі Марія (з родини Кушнірів) народилася в Дрогобичі, за професією – вчителька. Притаманною прикметою цієї благородної жінки є жертвенність. Активна у 72-му Відділу Союзу Українок. З властивим їй почуттям відповідальности і душевним теплом заопікується старшими людьми, хворими, спонзорує студентів–стипендистів в Україні, допомагає сиротам. Одна зі щедрих меценаток ЗУАДК-у.

Володимир Балабан народився 21 лютого 1913 року в селі Бойківці, на Тернопільщині, в селянській родині. З шести синів в родині Балабанів чотири згодом виїхали до Америки. Володимир в юні роки перервав науку в державній гімназії, щоб допомогти батькові на газдівстві, згодом закінчив рільничий ліцей, а 1932 року родина переїхала на Бережанщину, де земля більш урожайна. Тут він використовує стару каменоломню і з цього має прихід. Восени 1936 року запізнався з майбутньою дружиною Галиною, яка в тому часі приїхала з Америки, щоб перебрати господарство після смерти батька. 1937 року вони взяли шлюб.

Одначе із зміною політичної ситуації всі американські громадяни повинні були покинути Польщу, і в 1940 році Галина виїздить до Америки.

Володимир, пройшовши шлях українського воєнного втікача, прибув до Америки в 1947 році, після семи років розлуки з дружиною. Тут він завів фармерське господарство – спочатку в стейті Ню Джерзі, відтак – у Ґлен Спей, стейт Ню Йорк. Як сам писав в автобіографії, любов до землі і постійне поглиблення аґрономічних знань та збагачення практичного досвіду дозволили йому «бути взірцем для інших у фармерстві».

Був активним у Рідній Школі в Пассейку, де викладав географію й історію у вищих клясах. Зорганізував бібліотеку в Пассейку, яка сьогодні носить його ім’я. Був членом НТШ.

Марія Бакалець народилася 27 серпня 1927 року в с. Ліщанці, коло Бучача. Народню школу закінчила в Бучачі, а в 1944 році — дві кляси торговельної школи. Виїхала на Захід перед наступаючим совєтським фронтом і 1948 року закінчила гімназію в Ляндеку, Австрія. Тут вона стала активною пластункою. Одружившись, Володимир і Марія прибули до Америки й поселилися у Пассейку, Н. Дж. Тут була активною в Пласті, СУА, „Самопомочі“ та Українській Централі. За свою діяльність у Пласті пані Марія відзначена орденом Св. Юрія в золоті.

Дмитро Бобеляк народився в 1913 році в Рудках. Переїхавши після війни до Америки, оселився в Нюарку, в Ессекс Кавнті, Н.Дж. Мав брата Степана, який помер 28 грудня 1989 р. Наш фундатор, св. п. Дмитро, відійшов у вічність 9 липня 1999 року, на місці свого проживання.

Св. п. Дмитро Бобеляк був свідомою релігійною і патріотичною людиною, який розумів вартість громадських, релігійних та наукових інституцій і в своєму заповіті залишив майже 100,000 долярів на такі інституції як Св. Софію, Гарвард, НТШ, УККА, Український Вільний Університет, на Українську Централю в Ірвінґтоні.

Хоч про нього знаємо небагато, але відомо, що його пожертва причинилася до втримання діяльности даних установ, і що пам’ять про цього жертводавця житиме вічно у вдячних споминах тих, хто скористає з його пожертви, і в щорічних відправах за покійних фундаторів, меценатів та добродіїв Фундації УВУ.

Божик Григорій і Тереса

Григорій Божик народився 1 січня 1907 року в селі Гребенне, Рава-Руського повіту, в Галичині, в багатодітній родині Михайла й Агафії, з дому Матвіїшин. Початкову школу закінчив у рідному селі, гімназію закінчив іспитом зрілости в 1929 році у Львові, а в 1932 році – Вищу школу закордонної торгівлі. До 1944 року працював у ділянці торгівлі в Варшаві. Тут одружився з Тересою Косінською, але воєнна хуртовина змусила молоде подружжя еміґрувати до Австрії, до Відня.

До Америки подружжя приїхало в 1949 році, оселилися в Ню Йорку. Григорій відкрив крамницю з церковними атрибутами, а Тереса працювала в лябораторії лікарні Меморіял Словн-Кетерінґ. Обоє були щедрі на громадські українські цілі, зокрема, в заповіті з 1991 року пані Тереса залишила українським церквам і установам значну суму грошей, біля 85,000 долярів. Також заповіла й на Фундацію УВУ поважну суму.

Пані Тереса відійшла у вічність 1992 року.

Бойчук Микола і Марія

Подружжя Бойчуків належить до тих особливих і, на жаль, небагатьох українських родин, які, завдяки своїй працьовитості й організаторським здібностям, досягнули на американській землі високого рівня добробуту, ставши власниками готелю „Рамада Ін“ і фірми будівельного каменя в НюДжерзі. А при цьому виказали надзвичайну щедрість, фінансово підтримуючи важливі українські проєкти і цілі. Крім Стипендійного фонду при Фундації УВУ, Микола і Марія Бойчуки пожертвували через Фундацію УВУ 220,000 дол. на будівництво трьох сиротинців для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку в Бразилії. Ці будинки споруджені у 1990 році і перебувають під опікою Епископа Української Католицької Церкви його Преосвященства Ефрема Кривого та Сестер Служебниць. На Оселю Спілки Української Молоді Америки в Еленвілл подружжя пожертвувало 100,000 долярів, а також вклало високі суми в стипендійну акцію Союзу Українок у Бразилії, допомагаючи здібній українській молоді здобути вищу освіту.

31 серпня 2001 року, після короткої недуги, на 83-му році життя відійшла у вічність дружина мецената, бл. п. Марія Бойчук, з дому Слуґоцька, народжена 1918 року.
Микола Бойчук відійшов у вічність 16 жовтня 2004 року, залишивши по собі теплий спогад у всіх, які скористали з його доброго серця, та тих, хто подивляв його жертвенність для української молоді. Тлінні останки покійного Миколи спочивають на цвинтарі св. Андрія Первозванного в Савт Бавнд Бруку, Н. Дж.

Весела Ольга

Ольга Весела, з дому Ільницька, народилася 8 грудня 1911 року в селі Новошичі, Самбірського повіту, на Дрогобиччині.
Скінчила учительський семінар Василіянок у Дрогобичі. Після війни виїхала до Арґентини, до Буенос-Айресу, де проживала до 1958 року. Пані Весела працювала в українських громадських установах, старалася матеріяльно допомагати своєму синові Орестові закінчити медичні студії.
Пані Ольга Весела є одна з тих тисяч жертвенних українок, яким довелося важко працювати, щоб заробити на утримання родини, але при цьому ніколи не забувала про громадські потреби і важливі загальнонаціональні цілі.
Відійшла у вічність 18 грудня 2003 року, на 93-му році життя, у Стоктоні, Каліфорнія. Залишила в смутку сина Ореста з дружиною Орисею та внуків — д-ра Андрія, д-ра Стефана, Юрія Веселого.

Засновники Постійного Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 12,230 долярів.

Іван Витвицький народився 19 березня 1903 року в селі Доброполе, Бучацького повіту, на Тернопільщині. Середню і вищу освіту здобув у Відні, після чого працював у Консисторії катедри св. Юра у Львові. У цій катедрі, в серпні 1937 року, о. Мирон Головінський вінчав Івана з Параскевою (з Пікасів), яка народилася в 1904 році в селі Поверчів, повіт Рудки. Перед наступом совєтів у 1944 році подружжя Витвицьких опинилося в Німеччині, в таборах Ді-Пі, де Іван був активний в таборовій управі, а Параскевія організувала кравецьку майстерню, навчаючи молодих українок і українців цього ремесла. В 1949 році, на запрошення родини Семкових, Витвицькі переїхали до ЗСА, спочатку замешкавши у Кончестері, Конектикут, а в 1955 році перебралися до Ню Гейвену, де Іван став до праці на фабриці заліза, а Параскевія – на фабриці жіночого одягу.

Обоє були дуже активні в громадському житті. Не маючи дітей, щедро жертвували на суспільні українські цілі, зокрема на Катедри українознавства в Гарварді, Український Вільний Університет, УККА, Золотий Хрест, Спортове товариство, Товариство бандуристів, Рідну Школу, Український музей в Ню Йорку.

Іван Витвицький помер 5 січня 1971 року, а Параскевія – 16 листопада 1988 року.

Св. п. Теодор Витвицький — один з найщедріших меценатів Фундації УВУ – залишив на цілі Фундації 150,000 долярів.

Витвицький Теодор

Народився Т. Витвицький 23 грудня 1919 року в родині Василя і Марії, з дому Лещук. Закінчив середню школу, а відтак студіював у Львівському університеті. У 1943 році став асистентом у проф. д-ра М. Холевчука, який за німців був керівником катедри тваринництва і головою студійної ради Інституту. Він допоміг Теодорові одержати стипендію на студії високогірного тваринництва, що дало йому змогу виїхати до Відня, але дальші воєнні події зруйнували його пляни. Переїхавши до Німеччини, жив в Авґсбурзі, записався на студії хемії на УТГІ в Реґенсбурзі, продовжував студії у Мюнхені, закінчивши їх у 1950 році.

Приїхавши до Америки, Теодор Витвицький оселився спочатку у Бронксі, а пізніше в містечку Ваварсінґ, і належав до парафії Пресвятої Трійці. Працював на різних позиціях і проводив біотехнічні досліди в Колюмбійському Університеті в Ню Йорку. Ще за життя хотів, щоб його важко зароблені гроші пішли на добру ціль, тому ще в 1983 році пожертвував 60,000 долярів на Фундацію УВУ, де й створено Фонд Мартирології. 28 червня 1984 року, на 66-му році, його життя трагічно обірвалося в автомобільному випадку біля власної хати.

Оскільки св. п. Теодор не мав родини, Фундація УВУ взяла на себе сумний обов’язок влаштувати відповідні похоронні відправи і з почестями похоронила Теодора Витвицького на цвинтарі Братства св. Володимира (Пайн Буш семетарі) в Кергонксоні, а згодом поставила пам’ятник на могилі цього шляхетного українця, який залишив по собі слід у виданнях про мартирологію України.

Д-р Воляник Степан і Емілія

Засновники Постійного Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 100,000 долярів (спільно з подружжям Швабінських).

Про них див. «Літературний Фонд Воляників-Швабінських».

Засновники Постійного Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 30,805 долярів — в пам’ять батьків — Пилипа Гайди (1882-1989) та Станіслави (1902-2004), о. Ярослава (1903-1972) та Любови (1910-1984) Княгиницьких.

Д-р Гайда Ігор і Рома

Професор Пилип і Станіслава Гайда, з дому Лиса, родом з Тернополя, там закінчили гімназію. Пилип Гайда вищі студії в ділянці німецької і слов’янської філософії закінчив в Українському Вільному Університеті в «празький» період. Свій диплом нострифікував у Ягайлонському університеті в Кракові. Учителював у таборах в Карлсфельді і Берхтесґадені, а по приїзді до Америки — в Детройті, де помер у 1989 році. Станіслава Гайда в найбільш антиукраїнський період польського уряду перенесла метрику до УГКЦ. Вона закінчила учительський семінар, вчителювала в Лодзі, Польща, а після упадку Польщі вчителювала в Тернополі.

о. Ярослав Княгиницький

Отець Ярослав Княгиницький родом із Заліщиків, а його дружина Любов Кобринська з Коломиї. Висвячений Митрополитом Андреєм Шептицьким у 1927 році, о. Ярослав працював сотрудником і катехитом на Підгаєччині і в Бережанах. У 1939 році польський уряд ув’язнив його у Березі Картузькій. У 1944 році виїхав на еміґрацію і працював душпастирем у таборах біженців. У ЗСА був священиком в Детройті, Ромі та Ютиці, де він із дружиною поховані на цвинтарі УКЦ св. Володимира.

Ігор Гайда та Рома Княгиницька одружилися у 1958 році в Детройті, мають чотирьох синів (інж. Борис, мґр Марко, д-р Роман і о. Павло) та десять онуків.

Станіславa Гайда

Станіслава Гайда у 100 років.

Ігор Гайда народився в 1929 році в Тернополі, гімназію закінчив в Берхтесґадені в 1947 році, а університет — в Лювені, Бельгія, в 1952 році, здобувши два дипломи в галузі харчової індустрії. Ще один диплом він одержав у ЗСА, в Західно-Мишиґенському університеті. Після багаторічної праці в харчовій індустрії (до 2001 р.), викладає, як адьюнкт-професор, предмет харчування у Norwalk Community College.

Любов Княгиницька

Рома Гайда народилася в 1937 році в Підгайцях, перші роки її навчання минули в таборових школах в Німеччині, середню школу та вищі студії закінчила в Америці, у Вашінґтонському університеті, – дипломом з галузі мистецтв.

Проф. Пилип Гайда

За прикладом батьків, родина Ігора і Роми Гайдів активна в громаді, зокрема у Пласті і мирянському русі Патріярхального Товариства, в якому Рома Гайда була членом Крайової управи від 1976 року, а протягом двох каденцій очолювала це Товариство. У 1992 році Рома Гайда разом з Лесею Крип’якевич відновила у Львові Товариство «Обнову», організацію мирян-інтелектуалів УГКЦ. Зперенесенням видання мирянського журналу «Патріярхат», Рома Гайда є діючим членом редколеґії. Крім Фундації УВУ, Ігор та Рома Гайди є також фундаторами Українського музею в НюЙорку і НТШ, Гарварду та УКУ.

Засновник Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 73,000 долярів.

Галавай Іван

Іван Галавай народився 8 червня 1904 року в родині Антона і Катерини, з дому Крицун (із Сокаля). Родичі мали восьмеро дітей, але всі померли, за винятком Івана. Про ранні роки Івана Галавая мало відомо. Іван одружився в 1937 році з Анієлою Островською, подружжя мало трьох синів: Романа, який помер у 1980 році, Тараса і Мирослава, які нині живуть в Україні, в м. Івано-Франківську.

У 1944 році Іван Галавай був засуджений німцями на примусові роботи в Станиславові (Івано-Франківськ). Після якогось часу був депортований до Ляканберґу в Австрії, на працю до бавера. Там перебував до визволення в березні 1945 року. Від 1944 року не мав вістки від жінки й дітей, тому пробував знайти їх через Польський Червоний Хрест та безуспішно. У 1949 році прибув до Америки й оселився у Ню Йорку, в Бруклині. Вів підприємство купівлі і продажу будинків.

Його дружина померла в 1981 році в Україні.

Не маючи ближчої родини в Америці, 14 лютого оформив заповіт, в якому 52 відсотки свого майна розподілив на п’ять найближчих його серцю організацій: церкву св. Юра в Ню Йорку, Наукове Товариство ім. Шевченка, «Самопоміч» в Ню Йорку, Гарвардський Інститут і Фундацію УВУ.

Св. п. Іван Галавай помер 22 лютого 1985 року. Тлінні останки його спочили на цвинтарі у Бавнд Бруку, Н. Дж.

Фундація УВУ з вдячністю завжди згадуватиме свого щедрого фундатора.

Засновниця Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 17,000 долярів.

Гаєвська Софія

Софія Гаєвська народилася в Україні, завершила спочатку учительські курси, а згодом вищі економічні студії в Празі зі ступенем маґістра. Приїхавши в 1939 році до Америки, працювала диктором і перекладачем для „Голосу Америки“. Вчила слов’янські мови, зокрема російську, в Школі Берліц і давала курси для дорослих у Вестчестер кавнті. Вчила російської мови також у коледжі Кольорадо. Працюючи для Денверського Вільного Університету, підготувала підручник для восьмитижневого курсу російської мови.

Софія Гаєвська є автором біографічної англомовної праці „Скарби століття“, в якій, зокрема, згадує про свою участь у 1919-1921 роках в славетній Українській капелі Олександра Кошиця і про свого учителя, композитора Миколу Леонтовича. Активно підтримувала Фундацію УВУ, Гарвардський проєкт, УВАН, фінансувала видання творів українських письменників та мистців, щедро жертвувала на курси кобзарського мистецтва при студійній програмі Фундації УВУ „Стежками батьків – по Европі“.

Амбасадор доброго українського імени й осуду комуністичної окупації України, Софія Гаєвська померла 19 листопада 1993 року, на 98-му році життя. Тлінні останки її спочивають на українському православному цвинтарі в Денвер, Кольорадо. Залишила після себе доньку д-ра Оксану Безручко-Рос.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 15,000 долярів.

Д-р Гик Стефан і мґр Марія (з дому Веремчук)

Д-р Стефан Гик народився 25 грудня 1912 року в Добромилі, Західна Україна. Син Пилипа і Марії (з дому Липинська) . У гімназії навчався в Перемишлі, де склав матуру з відзначенням у 1931 році, правничі студії закінчив у Львівському університеті в 1935 році, докторат з права здобув в УВУ, в Мюнхені, в 1947 році. Ще до війни почав у Львові студіювати медицину, докінчив студії після війни в Ерлянґенському університеті в 1949 році. За польської окупації України працював керівником у Перемишлі і Бялистоці в 1935-40-их роках. За німецької окупації був директором української торговельної школи в Перемишлі.

Змушений покинути рідну землю з приходом совєтської армії, еміґрував до Німеччини. У 1947-50 рр. був професором кримінального права в УВУ в Мюнхені і в Українському Технічно-Господарському Інституті в Реґенсбурзі. Одночасно був директором медичної опіки в таборі скитальців в Ерлянґені.

До Америки подружжя Гиків переїхало в 1950 році, де прожили до кінця життя, будучи дуже жертвенними на українські громадські та науково-освітні цілі. Д-р С. Гик мав приватну лікарську практику в Джулієт, Ілліной, відтак – у Ґріґґсвілл і Мередозії, Іл., де працював як адміністратор, директор і власник клінік та рівночасно як консультант і спеціяліст у судовій медицині. Автор чотирьох наукових праць і підручників в ділянці кримінології.

Мґр Марія Веренчук-Гик народилася 22 вересня 1922 р. в Луцьку, Україна. Була дочкою Йосифа та Марії (з Фролових) Веремчуків. Після матури в 1942 році записалася на студії фармації у Львові, які потім продовжувала в Ерлянґенському університеті, а закінчила на фармацевтичному факультеті УТГІ в Мюнхені 1848 року. Після закінчення студій працювала як фармацевтка в таборі для переселених осіб в Ерлянґені (1949-50). Мґр Марія провадила для чоловіка медичну лябораторію і фармацію. Подружжя має дві доньки — Наталку і Софійку, які пішли слідами батьків та практикують медицину.

Св. п. д-р С. Гик загинув в автомобільній катастрофі 4 лютого 1981 року. Його дружина, мґр Марія, померла 22 вересня 1984 р.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 15,000 долярів.

Головко Іван

Іван Головка народився 17 березня 1915 року в с. Вербів, в Галичині. Змалку захоплювався театром. У 15-річному віці, в 1930 році, вступив до театру Когутяка, згодом працював в театрах Карабіновича, Комаровського. З приходом совєтів працював у театрі ім. Івана Франка в Тернополі. В Німеччині, відразу після війни,вступив до театру Омеляна Урбанського, в якому зіграв багато головних ролей. Мав артистичний дар широкого діяпазону – від драми до комедії й оперети, володів гарним баритоном.

Одружився з акторкою Софією. Від 1949 року подружжя Головків мешкало в Левіттавн, біля Трентону, Ню Дзерзі. Іван Головка довгі роки працював дяком і вчителем при церкві св. Йосафата, виховником у СУМ-і, був активним членом УНСоюзу, належав доТовариства «Мистці української сцени» та був щедрим жертводавцем на українські культурні та освітні цілі. Помер 25 листопада 1999 року. Тіло Покійного спочиває на парафіяльному цвинтарі св. Марії.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 10,000 долярів.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 25,220 долярів.

Горницький Адріян і Софія

Обоє народилися у галицькому місті Яворові: п. Софія – в 1913-му, п. Адріян – в 1914 році. А. Горницький закінчив гімназію в Перемишлі, хемічні студії почав у Львові, а закінчив їх вже після війни, у Філядельфії, в університеті св. Йосафата. Софія Горницька закінчила вчительський семінар Сестер-василіянок у Львові та музичний інститут ім. М. Лисенка. По приїзді до Америки, у Філядельфії вона провадила лекції гри на фортепіяні в Українському Музичному Інституті, викладала українську мову в академії Сестер-василіянок у Факс-Чейзі. Подружжя було дуже активне в громадському житті і щедро жертвувало на корисні для української громади цілі.

Засновник Постійного Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 10 тисяч долярів.

Проф. Грималяк Еміль

Еміль Грималяк народився 7 вересня 1908 року в селі Пруси, на Самбірщині. Закінчив Вищі вчительські курси і Педагогічний інститут, працював учителем та інспектором народних і середніх шкіл в Дрогобичі. Під час Другої світової війни насильно вивезений до Німеччини, там він став організатором українського шкільництва в таборах Ді-Пі в Авґсбурґу — Зоммерказарне, відтак в Америці, у Філядельфії, засновником журналу „Наша школа“, самовідданим виховником пластової молоді. Маючи вроджений хист до педагогічної праці, вже в немолодому віці закінчує Ля Сал коледж, після чого працює в американських школах, послідовно і сміливо виправляючи неправильне насвітлення в американських підручниках української історії.

Засновники Постійного Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 10,000 долярів.

Засновники Постійного Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 15,357 дол.

Проф. д-р Ґой Петро і Олена-Леся

Петро Ґой народився в селі Михайлівці, Підгаєцького повіту, на Тернопільщині. В передвоєнному Бучачі закінчив учительський семінар, по війні студіював в гімназії на Карлсфельді, біля Мюнхену, де склав матуру. Університетські студії закінчив в Українському Вільному Університеті в Мюнхені докторською дисертацією „Дипломатичні стосунки Богдана Хмельницького з Москвою 1648-1651“, одержавши ступінь доктора. По приїзді до Америки в 1949 році, продовжував студії в Чикаґському університеті, а згодом здобув маґістерку на Колюмбійському Університеті в НюЙорку з бібліотекознавства. Працював як славіст в Колюмбійському Університеті, а згодом, і аж до виходу на пенсію, працював у міському університеті Ню Йорку. Професор, проректор і ректор УВУ, довголітній голова Фундації УВУ в Ню Йорку. Активний пластун, член куреня „Лісові чорти“. За самовіддану працю з українською молоддю нагороджений медалею св. Юрія в золоті, медалею і Почесною грамотою Добродія УВУ.

Олена-Леся (зі Станчаків) Ґой народилася в 1926 році в селі Бонарівці, на Лемківщині, за фахом – вчителька. Донька будівельника Константина і Катерини, з роду Ґолеїв. Народню освіту здобула в рідному селі, а вчительський семінар — у переселенчому таборі Мюнхен—Фрайман. Чверть віку працювала в міському коледжі Ню Йорку, також довгі роки навчала дітей в суботній Школі Українознавства Товариства „Самопоміч“ в Ню Йорку при церкві св. Юра, водночас була активною у 1-му відділі Союзу Українок Америки. За працю в СУА названа Почесною головою 1-го Відділу СУА, Почесною членкою Округи СУА в Ню Йорку і Почесною членкою Союзу Українок Америки. Була близьким співробітником мужа Петра, 39 років працювала директором бюра Фундації УВУ в Ню Йорку. 29 вересня 2007 року відійшла у вічність.

Подружжя Ґоїв виховали двох дітей і дали їм вищу освіту: син Юрій — лікар, донька Маруся — мґр „Бізнес оф адміністрейшен“.

Петро Досій, прибраний син св. п. Іллі і Анастазії Мельників, в пам’ять і пошану батьків створив Постійний Стипендійний фонд УВУ їхнього імени в сумі 25,000 долярів.

Фундатори

Ілля і Анастазія Мельники

Св. п. Ілля та Анастазія Мельник походять зі села Деревач, на Стрийщині. Одружились вони в 1933 році і прожили в селі до бурхливих подій Другої світової війни. Рідних дітей вони не мали.

Ось що пише про себе і своїх прибраних батьків Дмитро Досій: «Після несподіваної смерти мого батька Іллі Досія, матері моїй було важко і неможливо дати мені і моєму братові Михайлові освіту та заопікуватися нами. В час смерти мого батька мені було тільки чотири роки, а братові було два роки. Щоб полегшити життєві обставини моїй матері, Ілля й Анастазія Мельник, котрі були трохи дальше споріднені з нами, прийняли мене до себе. Протягом довгих років вони заопікувалися мною, виховували мене, дбали про мене і відносилися до мене як до рідного сина аж до самої смерти».

В часі війни мусіли покинути рідні землі й опинилися з Дмитром в місті Ансбах, Німеччина, близько Нюрнберґу. Тут прожили до 1949 року, працюючи в американському військовому таборі. При кінці того ж року виїхали до Америки. На короткий час замешкали в Ню Йорку, а відтак переїхали до міста Флінт, стейт Мишиґен. Тут працювали і прожили до самої смерти.
Малого Дмитра прибрані батьки Ілля і Анастазія навчили бути гордим з своєї національної приналежности та з української спадщини і традицій. Вони належали до різних українських організацій як на батьківщині, так і в ЗСА, і завжди фінансово підтримували їх.

Щедрі меценати, які пожертвували на потреби Фундації УВУ та Українського Вільного Університету 42,325 долярів.

Д-р Дужий Ярослав і Оля

Народився д-р Ярослав Дужий 26-го листопада 1923 року в багатодітній і патріотичній родині Івана та Анастазії Дужих. Після початкової школи успішно закінчив гімназію в Перемишлі і розпочав студії у Вищій Ветеринарній Школі у Львові. За революційну діяльність в рядах ОУН, в 1944 році ґестапо заарештувало Ярослава і заслало до концтаборів у Німеччині. В квітні 1945 року англійські війська визволили його. Три роки перебував у переселенчому таборі в Міттенвальді, про це недавно упорядкував монументальну книгу спогадів „Міттенвальд, 1946–51“. В 1949 році приїхав до Детройту, де працював в автомобільній компанії Форда. В 1956 році став співвласником корпорації „Селектрон“, яка продукувала точні частини для ракет і авіяційних двигунів і одержала високе відзначення від Департаменту оборони – за важливий вклад у справу оборони держави.

В 1992 році Я. Дужий заснував у незалежній Україні корпорацію „Евнотосистем“ – підприємство переносних лябораторій для контролі радіоактивности в місцевостях атомових станцій.

У 1995 році став партнером у корпорації „Крокус“, яка є власни-ком механічно-інженерного заводу в м. Городку, біля Львова.

Поза офіційною працею включився у ширше русло суспільно-громадської, церковної і політичної діяльности, очолював Батьківський комітет у школі при церкві Непорочного Зачаття, був головою хору „Ватра“, дириґентом церковного хору.

Протягом 18 років д-р Дужий очолює „Гарвардський проєкт“, на Тисячодоляровім бенкеті зібрав понад 275,000 долярів. Був співорганізатором масової демонстрації під час відзначення 50-ліття Великого голоду в Україні 1932-33 років. Д-р Дужий належить до ООЧСУ, УККА та інших громадських і церковних організацій, а також є активний в американському суспільстві. Протягом 10 років очолював Українсько-Американську Республіканську Асоціяцію Мишиґену, довгі року був членом Ради Провідників Америки,
а також організатором прийняття в Українському Культурному Центрі Президентів Рональда Реґена та Джорджа Буша-старшого. Разом з дружиною Олею д-р Я. Дужий заснував 100,000-долярову Фундацію для української катедри в Гарвардському університеті і таку ж – для Києво-Могилянської академії в Україні.

За свою громадську працю д-р Дужий одержав від української громади признання, а в 2003 році в Києві – найвищу нагороду Києво-Могилянської академії – медалю Митрополита Петра Могили.

3 січня 2004 року, в залі УКЦентру у Воррені, професор Леонід Рудницький, ректор Українського Вільного Університету в Мюнхені, вручив заслуженому меценатові української науки і культури Я. Дужому Почесний докторат „Honoris cauza“ УВУ.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 50,000 долярів.

Захарків Остап і Ірена

Остап Захарків народився 10 жовтня 1915 року у Вишнівчикові, біля Підгаєць, на Тернопільщині. В гімназії навчався у Львові, Чорткові й Рогатині. Під час большевицької окупації 1939–41 років закінчив учительські студії, а з початком німецької окупації працював директором школи в Богатківцях, відтак студіював аґрономію у Львові. З наступом совєтських військ еміґрував до Німеччини, закінчив у Мюнхені студії дипломом інженера-аґронома.

Пані Ірена народилася 1 січня 1926 року в с. Бурканові, біля Підгаєць, в родині хорунжого УСС Григорія Стельмаха. Її мати Теодозія Било була вчителькою. Під час німецької окупації Ірена закінчила „Пріденталь“ у Львові, а в 1945 році студіювала дентистику у Мюнхені. У 1946 році вийшла заміж за Остапа Захаркова.

Прибувши до Америки в 1948 році, подружжя поринуло в активне громадське і церковне життя метрополії Детройту, Мишиґен, де обоє стали членами парафії Української католицької церкви Непорочного Зачаття у Гемтремку. Обоє – заслужені діячі Українського Конґресового Комітету Америки і багатьох українських культурно-освітніх товариств, фундатори Українського музею у Воррені, Українського католицького університету в Римі, Українознавчих студій в університеті Урбана-Шампейн, щедрі жертводавці на церковні і культурні цілі. Кілька років оплачували річні навчання незаможним дітям у „Рідній Школі“. Пані Ірена, як мисткиня – живописець, спеціялізується в олії, також малює аквареллю. Крім того, вона мисткиня української вишивки й оздоблення кераміки. У 1965 р. подарувала свою ориґінальну картину на вигравку під час фестину УККА для здобуття фінансів.

Пан Остап аж до виходу на пенсію працював як „дизайнер“ Технічного відділу корпорації „Крайслер“. Пані Ірена, закінчивши „Бизнес-інститут“, 27 років працювала як комерційний аналітик в залізничній компанії „Ню Йорк Сентрал“. За покликанням – письменниця і мисткиня, авторка книжок „Зібрані твори“ (1996) і „Спомин про американський Дахав“ (2000).

Інж. Остап Захарків відійшов у вічність 15 березня 1999 року.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 68,694 доляри.

Захарчук Євстахій і Анна

Євстахій Захарчук народився в 1902 році в селі Терпилівка, Збаразького повіту, на Тернопільщині, а його дружина Анна народилася 2 вересня 1905 року в селі Розношинці, Збаразького повіту.

Після упадку УНР Євстахій еміґрував до Чехословаччини і став одним з перших студентів Українського Вільного Університету, де закінчив філософський факультет. У 1924 році одружився і невдовзі з дружиною Анною виїхали до Америки. Тут подружжя було активним у церковно-громадському житті і тісно співпрацювало з Українським Народним Союзом.

Перша збірка поезій Євстахія «На Чужині» появилась малим форматом у друкарні «Промінь», Вінніпеґ, Канада. Там же були друковані новелі «Рай на землі», «Мати», «Три брати», «Два сини» і «Чужина». Як нам відомо, були й інші твори. Слід наголосити, що зміст його праці як у поезії, так і в прозі глибокий і патріотичний, наскрізь відчувається туга за рідним краєм, палкі заклики до пробудження народу і боротьби за визволення. Залишились ще його рукописи, які варто було б видати.

Подружжя Захарчуки у своєму заповіті всі свої заощадження залишили на потреби УВУ, при цьому зазначивши, що 19,200 долярів віддають на потреби УВУ, а заснований ними 50-тисячний Стипендійний фонд має служити студентам Українського Вільного Університету зі східної діяспори.

Євстахій Захарчук помер у 1996 році, а його дружина Анна — у 2001 році. Обоє поховані в Совтсбурґу, Пенсильванія.

Засновник Постійного Cтипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 64,940 долярів.

Івасин Василь

Василь Івасин народився в селі Ставчани, на Львівщині. У воєнне лихоліття з примусу опинився в Німеччині, згодом, з багатьма іншими «діпістами», приїхав до Америки, спочатку мешкав у Баффало, відтак — у Ню Джерзі. Був самовідданим членом Організації Українських Націоналістів, виховником сумівської молоді, членом ООЧСУ, щедрим жертводавцем на потреби УВУ, Наукового Товариства імені Т. Шевченка, Українського наукового інституту Гарвардського університету.

За кілька років перед смертю, а саме в 1995 році, зробив свій останній заповіт, в якому розпорядився залишити частину свого майна церкві і українським організаціям у Рочестері, де він жив, Фундації «Воля» та ветеранам, НТШ. Приклад Василя високо оцінений в українській громаді і гідний наслідування.

Василь Івасин помер у 1999 році.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 23,000 долярів.

Іваськевич Михайло і Марія

Михайло Іваськевич народився 26 листопада 1911 року в Сільці, біля Підгаєць, на Тернопільщині. Після тяжких воєнних поневірянь у 1950 році приїхав з дружиною Марією до Америки, оселилися в Міннеаполісі, стейт Міннесота. Був активним членом в організаціях Визвольного Фронту, а за провідне гасло життя мав слова Івана Золотоустого: „Багатий не той, хто багато набув, а той, хто багато роздав“. Мав золоті руки столяра і був дуже працьовитим, що дозволило йому заснувати власне підприємство й утримувати не лише свою сім’ю з чотирма дітьми, але й забезпечувати працею інших українських еміґрантів. Значну частину своїх заощаджень віддавав на побудову греко-католицьких храмів в рідних краях, приклад цьому — церква святих Петра й Павла у рідному Сільці, Підгаєцького району, на реставрацію собору св. Юра у Львові, на утримання дитячих сиротинців в Україні, на УВУ, на видання цінних історичних і художніх книжок в Україні.

Зацікавлені читачі можуть знайти більше інформації про Михайла і Марію Іваськевич у збірнику „Підгаєцька земля“, а також у книзі „Підгаєччина в боротьбі за волю України“.

Михайло Іваськевич відійшов у вічність 27 листопада 2002 року.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 13,125 долярів.

Мґр Калинич Михайло і Надія

Михайло Калинич народився у 1917 році в с. Підгород, біля Мукачева, Закарпаття. Почав учитися в Мукачівській торговельній академії, а закінчив її в Братиславі, столиці Словаччини, куди перенесено було цей навчальний заклад у зв’язку з мадярською окупацією краю. У роки війни опинився з дружиною в таборі в Міттенвальді і використав цей час для студій на Українському Вільному Університеті, де здобув диплом економіста. У Міттенвальді заложив своє фотографічне ательє.

Після війни родина переїхала до Америки, в містечко Вайндат, біля Детройту. Там мґр Михайло Калинич відразу почав активне громадське життя — належав до Організацій Державницького Фронту, зокрема до СУМА, осередку СУМ ім. Києва, де виховувалися дві доньки панства Калиничів — Зірка і Анна. Був активним діячем УНСоюзу. Однак студій не залишав, і в 1955 році закінчив Детройтський університет бізнесу, здобувши бакалявреят. Відкрив свою власну практику книговедення, яку провадив до 1982 року. Підвищував свою освіту в 1961 і 1963 році.

Надія Калинич народилася 29 вересня 1919 року, в родині сільського вчителя Якова і Пелагії Божик. Народню школу закінчила у місті Володаві, на Холмщині, у 1939 році, а гімназію — у Люблині (Польща) матурою в 1938 році. Того ж року почала студії медицини на університеті у Львові. Коли прийшла перша совєтська окупація, працювала вчителькою у народній школі в селі Кривоверба, на Холмщині, а від осени 1940 року — книговодом в Союзі українських кооператив у місті Володава. Через два роки запізнала Михайла Калинича і в лютому 1942 року вони повінчалися. Все була підпорою для чоловіка, доброю матір’ю для своїх дітей. Радо підтримувала Фундацію УВУ.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 10,035 долярів.

Каплистий Макар і Марія

Інженер-професор Макар Каплистий народився 19 січня 1896 року в Новій Іванівці, в Україні. У 1936 році одружився з Марією Козак. За освітою М. Каплистий — аґроном. Студіював у Господарській академії у Подєбрадах, Чехословаччина, здобув вищу аґрономічну освіту. Під час Визвольних змагань служив у війську, був учасником Зимового походу Армії Української Народної Республіки, нагороджений орденом „Лицар Залізного Хреста“, війну закінчив у чині майора. Працював аґрономом у Жовкві (1930-34), Дрогобичі (1934-39), Сяноку (1940-43), Мюнхені (1943-44). Став доцентом Українського Технічно-Господарського Інституту в Мюнхені. В Америці належав до Філядельфійського відділу Товариства Інженерів. Окрім того, був співавтором видання „Крайове Господарське Товариство Сільський Господар у Львові 1899-1944“.

Подружжя Кілик заснувало Постійний Стипендійний фонд в сумі 10,000 долярів.

Заснував Постійний Стипендійний фонд в сумі 10,389 долярів.

Кизима Микола

Народився 30 травня 1919 року в Рай- Бережани, Тернопільської области. Початкову школу — перші чотири кляси „Рідної Школи“ закінчив у Бережанах і в 1930 році склав іспит до державної гімназії, яку закінчив матурою 1938 року. Був прийнятий до Духовної Семінарії у Львові, де канцлером був о. д-р Йосиф Сліпий. Та з приходом совєтської армії Духовну Семінарію було закрито.

Микола опинився через воєнну хуртовину в Німеччині, у місті Ганновері, де почав студіювати ветеринарію. Студії не закінчив, бо в 1949 році виїхав до Америки.
Знайшов працю в особливому морському і урядовому державному відділі у Вортінґтон-МкҐро і тут працював аж до виходу на пенсію.

Микола із вдячністю згадує про те, що в своєму житті зміг зустріти таких велетнів духа, як Митрополит Андрей Шептицький, Патріярх Йосиф Сліпий і Святіший Отець Папа Іван-Павло ІІ.

Пан Микола зацікавився підтримкою української науки та студіюючої молоді і вже від 1996 року почав розбудовувати свій фонд при Фундації УВУ, а в 2003 році відкрив Постійний Стипендійний фонд.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 14,750 дол.

Кий Василь і Лідія

Лідія родом з містечка Радимно над Сяном, недалеко Перемишля, а Василь із села Жеребки, Тернопільська область. Доля злучила їх у 1941 році. Василь мусів покинути рідну місцевість у 1939 році, коли сунула московська навала, і так опинився в Німеччині. Після війни, в 1949 році, вони виїхали до ЗСА, де замешкали в Честер, біля Філядельфії. У 1954 році заснували і провадили пекарню. Мають сина Мирослава і доньку Христину, а також семеро внуків.

Св. п. Василь Кий відійшов у вічність 4 квітня 1990 року. По собі залишив світлу пам’ять як щедрий жертводавець на Фундацію УВУ, наукові та національні цілі. Був добрим підприємцем і активним громадським діячем.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 10,000 долярів.

Д-р Кишакевич Юрій і Тетяна (з Чопівських)

Юрій Кишакевич народився 1 січня 1918 року в Перемишлі, в родині банкового урядовця Лева та вчительки Теклі (з роду Костревських) Кишакевичів. Після закінчення місцевої гімназії в 1937 р. студіював у Львові педагогічні науки, музику, спів. Виїхавши, перед наступом совєтів, на Захід, в Берліні почав, а в Ерлянґені закінчив медичні студії з дипломом лікаря-дентиста. Разом з молодою дружиною переїжджає до Арґентини, де обставини змушують його знову здобувати лікарську професію від самого початку. Через 11 років Ю. Кишакевич переїздить до Америки і, вже втретє нострифікувавши свій диплом, стає професором дентистики у Пітсбурзькому університеті. Відомий усій українській громаді як засновник Української національної кімнати в цьому навчальному закладі. Разом з дружиною Тетяною, доктором філософії, активно підтримував Гарвардський проєкт відзначення Тисячоліття Хрещення України-Русі. Українське професійне технологічне товариство в 1980 році обрало д-ра Ю. Кишакевича „Українцем року“.

Подружжя Кишакевичі мали сина Романа, який народився в Арґентині, та доньку Христину, яка живе в Швайцарії, в заміжжі Качалуба. У 1991 році панство Кишакевичі відвідало рідну Україну, що було для них величезною винагородою.

Д-р Кишакевич переклав на еспанську мову „Сини“ Василя Стефаника та інші його твори, а також дописував до українських і американських газет.

Св. п. д-р Ю. Кишакевич помер у 1992 році, похований на Українському католицькому цвинтарі Пресвятої Трійці в Карнеґі, Пенсильванія.

Засновниця Стипендійного фонду при Фундації УВУ, в світлу пам’ять свого чоловіка Ореста Гладкого, в сумі 10,117 долярів.

Когутяк-Гладка Марія-Любомира

Гладкий Орест

Орест Гладкий народився в Букарешті, в родині адвоката д-ра Семена та Анни (з Жеховичів) Гладких. Гімназію закінчив у Перемишлі, а студії в ділянці архітектури – у Львівській Політехніці. Разом з іншими архітектами-інженерами засновує кооперативу інженерних робіт „КІР“, яка в часі польської окупації працює для добра українського народу. З приходом совєтської влади працює у відділі здоров’я, а коли прийшли німці 1941 року, працює архітектом львівської Опери. Після війни оселився у Мюнхені, де на університеті викладав архітектуру та будівництво. На початку 1951 року переїхав до Америки. У 1964 році став головним архітектом у будівельно-архітектурному відділі Ню Йорку. Через хворобу мусів передчасно відійти на емеритуру. Був також обдарованим малярем. Щедро жертвував на українські культурно-освітні цілі.

Марія-Любомира Когутяк народилася в Станиславові, від батьків Юрія та Катерини, з дому Винничук. Вчилася Марія-Любомира в Ягайлонському університеті і в Сорбонні та в Тулюзі, Франція. У 1944 році опинилася у Мюнхені, а до Америки прибула у 1952 році. Працювала приватною медсестрою. В Ню Йорку закінчила дворічні креслярські курси, працювала креслярем; у 1962 році, склавши потрібні іспити, перейшла на інженерну працю, на якій працювала до 1979 року. Остання її пожертва на Фундацію УВУ наспіла у 1996 році.

Св. п. Орест Гладкий відійшов у вічність в 1990 році, похований на українському цвинтарі св. Андрія Первозванного у Бавнд Бруку, Н. Дж.

Світлої пам’яті подружжя Гладких вірило, що розпочаті ним добрі справи не зупинить кінець фізичного існування, що їхня жертвенність і їхній патріотизм матимуть активне продовження у програмах українознавства, в наукових успіхах майбутніх стипендіятів Фонду ім. Гладких.

Засновниця Стипендійного фонду при УВУ в сумі 10,121 долярів.

Коленяк-Хандога Катерина

Народилася в 1895 році, в родині Якима Хандоги, в Нових Стрілиськах, Бібрського повіту, в Галичині. Перед Першою світовою війною, у віці 18 літ, приїхала до Америки. В Ню Йорку того часу була серед найактивніших українок, зокрема в «Запорізькій Січі», Союзі Українок Америки, Українському демократичному клюбі, Українському Золотому Хресті, в якому деякий час була головою. Після програних Визвольних змагань 1919-21 років постійно допомагала „Просвіті“ на рідних землях.

Від 1949 року мешкала з чоловіком Павлом у Кінґстоні, створивши перед своєю хатою взірцевий «український» квітковий город.

У 1950 році помер її чоловік Павло, а син Михайло, вже одружений, працює на державній праці біля Вашінґтона. Вона залишилася жити у своїм будинку самітно, але цікавилася життям свого містечка, передплачувала українську й американську пресу, будучи на пенсії, дальше допомагала різним українським і американським установам. Померла 4 липня 1987 року, на 93-му році життя, записавши частину свого майна на Фундацію УВУ, СУА, Український Музей і на Золотий Хрест. Тлінні останки її спочивають на Українському цвинтарі у Вашінґтоні, Д.К.

Засновник Стипендійного фонду при Фундації УВУ — в пам’ять своєї дружини д-ра Любомири Зазулі-Коцур — в сумі 11,830 долярів.

Д-р Любомири Зазуля-Коцур

Інж. Коцур Ігор

Інженер Ігор Коцур народився 12 серпня 1922 року, в родині Івана та Анастазії (з дому Юркевич) Коцур, в Банишині, на Золочівщині, в Галичині.

Народну школу закінчив у Кракові, гімназію — у Варшаві, а матуру — в Українській гімназії у Кракові 1940 року. Вищу хемічну освіту почав на Політехніці у Берліні, Німеччина, продовжував у Браслав, а закінчив на університеті в Ерлянґен у 1948 році. По приїзді до Америки в 1949 році поселився у стейті Мишиґен, працював у швайцарській фірмі та американських Куртіс-Райт і Дженерал Моторс. На пенсію вийшов у 1983 році.

Д-р Любомира Зазуля-Коцур народилася 16 липня 1921 року, в родині Володимира і Осипи (з дому Рибчук) Зазулів, в селі Гнилички, на Збаражчині. Народну і середню освіту здобула в Тернополі, а вищу медичну – у Львові та в Ерлянґені, Німеччина. У 1948 році одружилася з інж. Ігорем Коцуром. Медичні студії завершила у 1949 році дипломом доктора медицини, захистивши дисертацію. Того ж року подружжя еміґрувало до Америки. Після нострифікації диплома працювала лікарем у дитячій лікарні м. Ляпір. 1982 року вийшла на пенсію. У вічність відійшла 8 лютого 1998 року.

Активне в громаді і жертвенне на українські культурні цілі подружжя виховало двоє дітей. Син Юрій – доктор технічних наук, дочка Зоя – антрополог.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 17,000 долярів.

Кравчук Іван

Іван Кравчук народився в 1908 році в селі Осердів, на Сокальщині, в Галичині. В 1920 році закінчив Господарсько-садівничу школу Товариства «Просвіта». Належав до ОУН і Української Військової Організації, за що польський окупаційний режим засудив його на 5 років тюрми. Перед війною польська влада ще двічі заарештовувала його за належність до ОУН. В роки німецької окупації ґестапо запроторило І. Кравчука до краківської тюрми «Монтелюпіх». По війні, вже в еміґрації, закінчив Український Технічно-господарський інститут. Приїхавши до Америки, став активним співробітником газет «Шлях Перемоги», «Гомін України», «Свобода», «Вісник ООЧСУ», засновником і першим редактором органу Об’єднання надбужанців «Надбузька земля».

Помер І. Кравчук 3 серпня 1986 року, похований у Джерзі Ситі, Ню Джерзі.

Дружина Івана, Надія, здобула учительський фах ще в Україні. Опинившись на еміґрації, вчителювала в українській школі у Карлсфельді, біля Мюнхену.

Пожертвував на Фундацію УВУ 13,006 долярів.

Д-р Куляс Юліян

Юліян Куляс народився 5 червня 1936 року в Україні. Одружений з Єлисаветою, з роду Богданович. Мають троє дітей: Ярослава, Павла і Лілю.

Вищу освіту здобув в Іллінойському Університеті, бакаляврат (зекавтинґ) і докторат з права здобув в Депол Університеті, допущений до практикування права в стейті Ілліной від 1958 року, в 1960 році допущений до Верховного Суду ЗСА. У 1978 році став випускником Національного Університету Оборони у Вашінґтоні, Д.К., а в 1979 році — випускником Школи Оборонної Розвідки у Вашінґтоні, Д.К.

У 1958 році відкрив власну адвокатську фірму Куляс&Куляс.

Президент і Головний Екзекутивний керівник Першого Федерального Щадничого Банку «Певність» від 1964 року. В 2004 році Банк «Певність», який на той час мав майно 475 мільйонів долярів, злився з МБА, і тепер д-р Ю. Куляс є членом Ради Директорів 5,5більйонової установи.

Д-р Юліян Куляс є полковником американської розвідки в резерві.

В українській громаді був предсідником Комітету 200-ліття Америки, предсідником комітету для відзначення голодомору в 1983 році, предсідником трьох світових конґресів Світового Конґресу Вільних Українців — у 1974, 1988 і 1993 роках. Предсідник комітету для відзначення тисячоліття Християнства в Україні.

Із важливіших справ у публічному інтересі варто згадати переможну справу в обороні малолітнього Володимира Половчака, якому, проти волі СССР, ЗСА надали політичний екзиль. Головний радник у справі „Медвідь проти ЗСА“ в нюорлеанському суді в обороні прав українського моряка, який втік з совєтського корабля.

З політичного життя д-ра Юліяна Куляса згадаємо, що він в 1994-98 роках очолював програму „міст-сестер“ Київ-Чикаґо, був предсідником комітету за вибір Билла Клінтона в 1996 році і предсідником комітету українських американців за вибір Ала Ґора. Д-р Куляс був делеґатом американської делеґації на Конференцію Безпеки і Співпраці в Европі, яка відбувалася у Відні в 1988-1989 рр.

Серед численних нагород д-ра Куляса — нагорода від жидівського комітету — особливе признання. У 1989 році здобув визнання від Українського Конґресового Комітету як „Людина Року“, а в 1998 році одержав нагороду від Президента Л. Кучми.

Д-р Куляс має Почесний докторат з УВУ.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 13,400 долярів.

Кушнірчук Роман-Семен

Кушнірчук Евдокія (з Ґорґанюків)

Панство Кушнірчуки походять з Космача на Гуцульщині. Роман Кушнірчук народився в 1902 році, з молодих літ був активний у «Просвіті», «Рідній Школі», «Сільському Господарі», «Відродженні», за що постійно терпів переслідування з боку польської влади. Після війни, приїхавши до Америки, працював в автомобільній промисловості в Детройті, в проєктувальному бюрі «Форда», водночас активно, разом з дружиною, діючи в українських організаціях, підтримуючи їх постійними пожертвами. Зокрема були щедрими жертводавцями на Фонд Чорнобиля і Фонд відродження України. Були фундаторами побудови пам’ятника Іванові Франкові у рідному Космачі.

Евдокія Кушнірчук належить до найталановитіших українських писанкарок. Її писанки-шедеври виставлялися у Відні, Римі, в багатьох американських містах.

Евдокія народилася 1900 року, а відійшла у вічність 5 травня 1983 року. Роман Кушнірчук відійшов у вічність 25 вересня 1993 року. Обоє спочивають в українському мавзолеї у Вашінґтоні, Д.К.

Засновники Постійного Cтипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 19,000 дол.

Кухта Роман

Про цих жертводавців і фундаторів нам відомо мало. Роман Кухта народився 2 квітня 1909 року в Перегінську, Галичина. Опинившись після Другої світової війни в ЗСА, оселився в Юніон, Н. Дж. Ці дані він повідомив листовно до Фундації, уже будучи на пенсії, просячи доповнити Постійний Стипендійний фонд пожертвою в 2,000 долярів.
Першу свою пожертву Роман Кухта вислав у 1979 році, а вже у 1985 році склав відповідну суму, щоб відкрити Стипендійний фонд. Остання його пожертва наспіла у листопаді 1997 року.

Подружжя Кухта підтримували українську вільну науку і студіюючу молодь вже й після проголошення незалежности України, що є справді подивугідним. Пам’ять про них житиме вічно у їхньому Постійному Стипендійному фонді.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 13,603 доляри.

Лозинський Михайло і Ерна

Михайло Лозинський народився в Новосілках, на Львівщині. Від молодости належав до національно активних громадян, не поступившись своїми переконаннями в роки „пацифікації“. За „перших совєтів“ його забрали до Червоної Армії, з початком війни потрапив у німецький полон, чудом врятувався. По приїзді до Америки в 1950 році подружжя Лозинських поселилося в Гемтремку, стейт Мишиґен, де п. Михайло працював в автомобілебудівній фірмі. У старші літа подружжя переїхало до Арізони, але й на пенсії обоє залишаються активними в українській громаді міста Сан-Ситі, щедро жертвують на суспільно корисні цілі, зокрема на школи українознавства, на важливі потреби української науки і культури, фінансово допомагають українським студентам з Бразилії.

У родині Лозинських зберігаються подяки, похвальні грамоти від Українського Наукового Інституту в Гарварді, ЗУАДК, Фонду Оборони України; пан Михайло є членом-добродієм УККА, довголітнім секретарем УНСоюзу в Арізоні, належить до ООЧСУ.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 90,635 долярів.

Луцик Іван

Іван Луцик, пастор Церкви Андвентистів Сьомого Дня, народився в 1905 році в селі Любинці, на Стрийщині. Його батько, Олекса Луцик, був офіцером австрійської армії, загинув на російському фронті в Першій світовій війні. У 1927-28 рр. Іван служив у польському війську, де він став членом Церкви Адвентистів Сьомого Дня. Пізніше студіював інженерію в Кракові, після чого заснував приватну конструкторську компанію в Моршині, на Стрийщині. У 1938 році еміґрував до Німеччини, працював архітектом у міській управі Мюнхену. Водночас закінчив Біблійну школу і став проповідником. В 1940 році одружився з Ольгою Ґланерт, з дому Гес, дочкою еміґрантів з України, з Моршина.

Від 1950 року подружжя Луциків мешкало в Америці. У 1959 році Ольга Луцик відійшла у вічність, а пастор Іван — у 1982 році, в Ню Йорку. У своєму заповіті розпорядився усе родинне майно передати на створення Стипендійного фонду при УВУ.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 26,820 долярів.

Лучканич Ксеня

Лучканич Іван

Іван Лучканич народився в родині Теодора і Христини (з дому Опришко) 5 липня 1917 року у Вислоці Долішнім, Сяноцького повіту, на Лемківщині. Перед війною, у 1939 році, служив у польському війську, під час війни опинився в совєтському полоні, працював у копальні залізної руди в Кривому Розі, а згодом відправили його на далеку північ будувати залізницю. Коли формувалася армія Андерса, став її вояком, дійшов з нею аж до Монте Касіно. У 1946 році виїхав до Англії, згодом переїхав до Франції, де працював у вугільних копальнях. Пізніше перейшов на працю до текстильної фабрики.

Ксеня Лучканич (з Качмариків) народилася в 1915 році в селі Радехівці, біля Львова. Була дочкою Михайла і Марії (з дому Пушкар). У 1955 році виїхала до Америки й оселилася у Рочестері, де активно включилася в українське організоване життя.

Подружжя було активне в УККА, ООЧСУ та інших українських громадських організаціях. Іван Лучканич є членом української католицької церкви в Рочестері і Норт Порт, Флорида. У своєму заповіті призначив одну третину свого майна на Фундацію УВУ.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 10,400 долярів.

Малащук Марія

Малащук Роман

Д-р Роман Малащук народився в 1913 році, в Західній Україні. Від молодих літ був активний у національно-визвольному русі, в 1932-37 роках керував окружним Проводом ОУН, ув’язнений під час студентського конґресу СУСОП у Львові в 1939 році, учасник Великого збору ОУН у Кракові в 1941 році. Під час війни – в’язень ґестапо, перейшов концтабори в Кракові, Авшвіці, Матгавзені, Ебензе. Після війни – член Проводу ОУН. По приїзді до Канади – чільний член Ліґи Визволення України, голова дослідного інституту „Студіюм“, голова Президії Світового Українського Визвольного Фронту, активіст багатьох інших українських громадсько-культурних організацій і товариств.

Марія Малащук (з Левицьких) народилася 1913 року. Була директоркою рідних шкіл Ліґи Визволення України і Спілки Української Молоді в Торонто й Етобіко, основниця осередку СУМ в Етобіко і Торонто, член об’єднання українських педагогів Канади, член Головної Управи Асоціяції Діячів Української Культури, директор Архіву Музею ім. Степана Бандери при ОУВФ у Торонто. Як дружина д-ра Романа, була йому вірним товаришем і помічницею в служінні українській справі.

Марія Малащук відійшла у вічність 9-го вересня 1979 року. Д-рРоман Малащук пережив дружину на 22 роки, відійшовши у вічність у травні 1991 року. Поховані на цвинтарі Ларс Лавн. Залишили у смутку доню Христину з мужем Романом.

Засновник Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 16,830 долярів.

Микитин Василь

Василь Микитин народився 1 червня 1921 року в селі Красна, Надвірнянського повіту, на Станиславівщині, тепер Івано-Франківська область. Через різні обставини не закінчив початкової освіти і тому мусів самотужки здобувати знання. Від молодих літ був активним у „Просвіті“, читав і розповсюджував патріотичну літературу, за що зазнав переслідувань з боку польської влади. З приходом німецької окупації Василя було забрано до Німеччини на примусові роботи. Після війни перебував у Білфельді, у Німеччині. Тут належав до Пласту, до санітарно-харитативної служби та до ЦПУЕН. У 1949 році виїхав до Канади й оселився у провінції Манітоба. Тут, у місцевості Чатгам, став головою Відділу Ліґи Визволення України.

У 1974 році виїхав до Арізони, до м. Сан-Ситі, де включився у громадське життя: був секретарем УККА та членом і членом управи різних громадських та політичних організацій. Був членом 45-го відділу ООЧСУ, підтримував боротьбу УПА.

Від часу проголошення незалежности України вислав 45 пачок книжок з оплатою 2,235 долярів за пересилку.

Постійний жертводавець, пожертви якого дотепер становлять 13,300 долярів.

Юрій Мицак з Ню Йорку став підтримувати українську вільну науку та українську студіюючу молодь ще в тому часі, коли вона знаходилася в колоніяльних путах.

Оскільки дворічні намагання Фундації увійти в контакт з паном Юрієм не увінчалися успіхом, то про нього можемо тільки сказати, що він був маґістром, і що його перша пожертва була передана Фундації в грудні 1981 року. Від того часу, двічі на рік, пан Юрій жертвував більші суми, так що за 23 роки його пожертви на цілі Фундації склали таку поважну суму. На жаль, зв’язок з п. Юрієм урвався вкінці 2002 року, і не маємо більше інформацій про цього щирого патріота і жертводавця. Знаємо тільки, що мґр Юрій Мицак цікавився науковими студіями, в Канаді належав до Інституту середньовічних студій, до комісій розкопок.

Засновниця Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 19,442 доляри.

Молдован Мирослава

Мирослава Молдован народилася в 1915 році, на словацькій території етнічної Лемківщини. Освіту здобула у Перемишлі. Після Другої світової війни, у 1951 році, приїхала до Америки. Спочатку мешкала у Філядельфії, а відтак – у м. Вільямставн, стейт Ню Джерзі.

Дружина Дмитра Молдована. Належала до церкви свв. Петра й Павла у Сесіл, Н. Дж. Відійшла у вічність 1 серпня 1999 року.

Першу пожертву на Фундацію УВУ М. Молдован зробила в 1997 році, а в заповіті записала 10 відсотків зі свого майна на Фундацію УВУ та 20 відсотків на ЗУАДК.

Була доброю українкою та підтримувала національно-громадські, наукові та харитативні цілі. Радо підтримувала студіюючу молодь.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 20,240 долярів.

Монастирський Юліян і Стефанія

Юліян Монастирський народився 17 листопада 1910 року в селі Кіданів, Бучацького повіту, на Тернопільщині, п. Стефанія – в селі Затурин, Підгаєцького повіту. Після довгих мандрів по Европі, спричинених лихоліттями Другої світової війни, в 1949 році подружжя приїхало до Америки і поселилося в Клівленді, стейт Огайо. Ю. Монастирський працював на фабриці ґуми в Балтиморі, а згодом, аж до пенсії в 1976 році, в компанії Форда в Клівленді. Як і в Україні, так і на американській землі, Юліян і Стефанія Монастирські постійно дбали про успіх кожної, великої і маленької, української справи, були завжди щедрими на громадські, культурні і церковні потреби. Панство зложили відповідну суму, щоб з відсотків щорічно призначати на стипендії одного студента, який студіюватиме україністику.

Юліян Монастирський відійшов у вічність 15 квітня 1997 року, похований на цвинтарі свв. Петра й Павла у Пармі, Огайо.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 15,600 долярів.

Моцюк Ярослав та Ірена

Д-р Ярослав Моцюк народився в селі Милування, на Станиславівщині (тепер Івано-Франківщина), гімназійну освіту здобув у Станиславові і Стрию, вищу – вже після війни, в Ню Йорку, яку закінчив докторською працею на тему „Історія кінематографії в Україні та поза її межами“. Засновник і власник фірми „Фільмтріт Інтернешинел“, з філіями в Лос Анджелесі і Торонто, Канада. У 1998 р., за винахід для технічного відновлення кінострічок, йому присуджено авторитетну нагороду «Ammy». Авторитетний член американських професійних організацій, відомості про нього і його винаходи вміщені в багатьох американських бібліографічних виданнях та довідниках. Довголітній фінансовий референт Фундації УВУ.

Ірена Моцюк (з дому Ґрох) народилася в селі Лежахів, на Ярославщині, середню освіту здобула у Ярославі і Кошаліні, а вищу економічну – в Щеціні, Польща. В Польщі працювала для підпільної розвідки ОУН, переховувала членів УПА, які переходили на Захід. Виїхала до Америки і поселилася в Йонкерсі, Н. Й. Була основницею і головою Йонкерського відділу ч. 119 СУА. Вечорами вчилася в коледжі і в 1973 році одержала диплом «Бачерол оф саєнс едукейшен». Допомагала чоловікові у його підприємстві. Була веселою, скромною, приємною, любила подорожувати, цікавилася Україною, була глибоко віруючою християнкою і багато читала. Хвороба завчасно забрала Ірену 4 червня 2002 року, залишила опечаленого чоловіка та доньок Дарку і Наталку з родинами. Тлінні останки її спочивають на цвинтарі Св.Духа у Гемптонбурзі, Н. Й.

Засновник Постійного Стипендійного фонду в сумі 20,000 долярів.

Аркадій Муляк-Яцківський зовсім недавно приєднався до створення Стипендійного фонду, але внесок його вже вагомий. Останню суму — 5,000 долярів — він пожертвував у 2005 році.
Пан А. Муляк-Яцківський живе в Лос Анджелес, Каліфорнія.

Стипендійний фонд при Фундації УВУ в сумі 10,000 долярів в його імені створив рідний брат Павло Німець з Манчестеру, стейт Ню Гемпшир.

Німець Мирослав

Мирослав Німець народився в 1923 році в селі Опарівка, повіт Кросно, на Лемківщині, в родині Василя і Антоніни (з Шуфлятів) Німець. В 1940 році, 17-річним, був забраний на примусову працю до Німеччини. В 1945 році, в Німеччині, вступив до американської армії. У 1949 році приїхав до Америки, спочатку мешкав у Манчестері, стейт Ню Гемпшир, відтак переїхав до Клівленду, стейт Огайо, де заснував власне підприємство. Останні роки провів у Чуга-Віста, стейт Каліфорнія, де й помер у 1994 році. Похований у Манчестері, Ню Гемпшир.

Стипендійний фонд при Фундації УВУ в сумі 10,000 долярів в його імені створив рідний брат Павло Німець з Манчестеру, стейт Ню Гемпшир.

Німець Микола

Микола Німець народився 1925 року в с. Опарівці, на Лемківщині, у родині Василя і Марії Німець (з дому Шуфлят). Закінчив народню школу, студіював аґрономію. У 1943 році вступив до Дивізії «Галичина»; брав участь у бою під Бродами, де пропав його слід.

Засновники Постійного Стипендійного фонду в сумі 37,000 долярів.

Німець Павло і Матільда

Павло Німець народився 27 жовтня 1920 року в селі Опарівці, пов. Кросно, на Лемківщині. Був найстаршим сином в родині. Закінчив народну школу, у 1940 році виїхав до Німеччини, де працював на господарці до 1945 року. Після закінчення війни одружився з дівчиною німецького походження Матільдою, з роду Маєр. Це була надзвичайно віддана Україні молода людина.

У 1945 році вступив до американської армії, а через рік, знаючи мови, працював в СІС — Сентрал Інтелідженс Корпорейшен. Звідси виїхав до Америки, до вуйка Миколи Шуфлята. У 1954 році почав власне підприємство, яке провадив до виходу на пенсію у 1982 році.
Був активним у церковній парафії, провадив відділ УККА і був членом Українського Музею, підтримував НТШ та Гарвард. Подарував пів тонни паперу на видання Історії України Михайла Грушевського.

Матільда Німець народилася 26 травня 1921 року в Мангаймі (Баден), Німеччина. Батько — Ріхард Маєр, мати — Еліза Маєр (з дому Гертляйн). Мала двох сестер — Ліну та Елізу і брата Рудольфа. Народну школу, гімназію та курси книговодства закінчила у Мангаймі, працювала в фірмі імпорту та експорту. Павло та Матільда запізналися 1940 року, а побралися 1945 р. У подружжя було двоє дітей — дочка Гайні і син Зенон. Була добра мати та зразкова подруга життя. Померла 3 квітня 1993 року.

Стипендійний фонд в пам’ять Мартина Новаківського заснувала при Фундації УВУ його дружина в сумі 10,000 дол.

Новаківська Ірена і Мартин

Мартин Новаківський народився 1 січня 1914 року в селі Отинія, на Станиславівщині, нині Івано-Франківська область. У 1926 році записався до гімназії у Станиславові, але через матеріяльні нестатки мусів залишити третю гімназійну клясу в 1929 р. і шукати праці. Ще в гімназійні роки став на шлях визвольної боротьби. Працював у молочарні п’ять років, перейшов на працю організатора філії «Просвіти» в Отинії, був членом ОУН, вів вишкільну спортову працю в «Соколі», належав до спортової ліґи ТУСК у Станиславові. Захоплювався театром і в 1937 році вступив до театру під мистецьким проводом Юрія Кононева, але цікаве бурлацьке життя закінчилося з початком війни, 1939 року.

Під час першої окупації Західної України совєтами був ув’язнений і засланий в Сибір. На Уралі, на станції Надієв, відбув два тижні карантини, потім потрапив до табору Палкіно у робочі бриґади, пізніше — у табір 10 ОЛП. Щасливим збігом обставин, як колишній польський громадянин, вступив до армії генерала Андерса, з нею перейшов Іран, Ірак, Палестину, Єгипет. За хоробрість в бою під Монте Касіно, в Італії, був нагороджений медалею.

Закінчив військову службу в Англії, там одружився, і в 1957 році з дружиною Іриною приїхав до Америки, де став одним із самовідданих виховників сумівської молоді. Помер 1 жовтня 1989 року.

Ірена Новаківська народилася у Львові. Гімназію закінчила у Тернополі. Під час большевицької і німецької окупацій Ірена працювала в лікарні, допомагала польським монахиням опікуватися пораненими. Перед наступом совєтських військ виїхала до Відня, а коли Англія стала набирати самітних, — виїхала до Англії, де скінчила курси медсестер і практику в трьох шпиталях. Приїхала до Америки слідом за родичами і сестрою у 1957 році і стала працювати в Генрі Форд Шпиталі, звідти й вийшла на пенсію.

Засновники Постійного Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 12,300 долярів.

Озарків Катерина

Озарків Григорій

Григорій Озарків народився в селі Колоколин, в Галичині.
В часі Другої світової війни доля закинула Григорія, через Відень в Австрії, до Реґенсбурґу в Німеччині. Обдарований добрим голосом, протягом річного перебування у Відні співав Службу Божу в церкві і цю християнську повинність продовжував у Реґенсбурзі, де співав у церковному хорі під мистецьким керівництвом Осипа Лупаня.

У 1949 році, коли відкрилася можливість еміґрувати за океан, виїхав до Америки і поселився в Детройті. Відразу прилучився до хору церкви Непорочного Зачаття в Гемтремку, до «Ватри» та до Капелі бандуристів, з якою міг відвідати в 1991 році, після майже півстоліття, рідну Батьківщину, побував у рідному селі Колоколин, помолився на могилах батьків і в церкві, де його хрестили.

Катерина Охоцька-Вовк народилася в Нових Стріличах на Україні, в родині коваля Івана Вовка, мала трьох братів і сестру. Рано осиротіли й виростали між людьми. Катруся мала тільки півтора року, як на тиф померла старша сестра Анна, маючи 19 років. Найстарший брат, Михайло Охоцький, помер в батьківській хаті на Україні, брат Богдан перейшов війну і концтабір Мавтгавзен у Дрездені, брат Леонід потрапив до Росії на 10 років каторги.

Катерина була заслана з чоловіком Іваном і півторарічним сином Арсеном в Омськ, на Сибір. Там чоловік помер, маючи 39 років. Після звільнення із заслання, Катерина з малим сином не мала куди повертатися, тож залишалася жити в Омську. У 1977 році син Арсен загинув в автомобільній катастрофі на російських дорогах Ярославля, маючи неповних 31 рік. Брат Богдан, після табору Мавтгавзен, еміґрував до Америки і після довгих зусиль стягнув сестру Катерину до себе на візиту. В Омську вона була близькою з сестрою Григорія Озаркова, з яким познайомилася вже в Америці і стала його дружиною. Церковний шлюб узяли у церкві св. Йосафата у Воррені, Мишиґен, 19 травня 1979 р. Прожили з чоловіком гарне життя. Відійшов Григорій Озарків у вічність 30 липня 2002 р., а брат Богдан — 2 березня 2006 р. Залишилася одинокою на американській землі.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 15,380 долярів.

Олійник Анна

Олійник Федір

Федір Олійник народився в 1901 році в с. Мальки, на Волині. Від молодих літ пов’язав себе з боротьбою за українську справу, був активний в Товаристві «Просвіта», організовував національну свідому молодь в різні гуртки, за що був заарештований совєтами й перебував під слідством у житомирській тюрмі. Повернувся з в’язниці хворим на тиф, а коли одужав, втік на українські землі під Польщею, в Луцьк, де знаходилась родинна посілість. У 1939 році й цю територію окупували совєти, і він знову втікає. У нових політично-військових обставинах німецької окупації рятував жидів. В 1944 році дістався до Австрії, по якомусь часі – до Баварії в Німеччині. 1949 року, з допомогою жидівки, роздобув афідавіт і прибув до Ню Йорку. Тут дістав працю у металоломі, шоколядній фабриці, а згодом зайнявся електротехнікою. Був активний у громадсько-церковному житті. 1966 року вийшов на пенсію.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 33,436 долярів.

Онуферко Богдан і Євгенія

Точних відомостей про це національно свідоме і жертвенне подружжя дуже мало, тому що п. Богдан і п. Євгенія не встигли виповнити формальні папери для Фундації УВУ. Знаємо про них, що зазнали переслідувань від НКВД, відтак німці вивезли їх на примусову працю. Після війни еміґрували до Америки, поселилися у Філядельфії, жили скромно, але щедро підтримували українські культурно-громадські інституції.

Інж. Богдан помер 1971 року.

Пані Євгенія, з дому Крохмалюк, народилася 1906 року. Працювала в громаді ЗСА як суспільно-громадська діячка, була сеньйором довір’я. Ще за життя, усвідомлюючи ролю вільної науки, рішила віддати половину свого майна на Фундацію УВУ, а сама жила тільки на свою пенсію. Цей жест Фундація УВУ високо оцінила. Уже від 1982-83 академічного року щорічно приділяється одна стипендія для молодих потребуючих студентів чи учителів шкіл Українознавства на студії українських предметів на УВУ.

16 вересня 1983 року Євгенія несподівано загинула в автомобільній катастрофі.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 25,000 долярів.

Пирський Михайло

Пирська Анастазія

Михайло Пирський народився у 1899 році в Жовкві, біля Львова. Постання Української Народної Республіки 1918 року зустрів на Херсонщині, де перебував у складі австрійської армії. Як свідомий українець, разом з групою підстаршин і старшин вступив у військо УНР і став одним з організаторів полку ім. Івана Богуна. Служив у четвертій київській дивізії, у четвертім гарматнім полку в ранзі бунчужного, а згодом підпоручника УНР. Був учасником Зимового походу Армії УНР. У міжвоєнний період був активним у культурно-освітніх товариствах у Львові. Перед приходом совєтів вирушив на Захід, якийсь час жив у Баварії, а в 1949 році виїхав до Америки. Тут одружився з Анастазією Харачко, знайомою ще з рідних земель. У Ню Йорку, на Першій Авеню, заклав власну крамницю дитячого одягу.
4 квітня 1983 року, після довгої недуги, померла дружина, з якою прожили 30 літ.
Постійний Стипендійний фонд ім. Михайла і Анастазії Пирських при Фундації УВУ створив нині вже покійний Михайло 27 грудня 1985 року. Окрім того, він заповів Фундації УВУ спадок, з якого щороку надходить певна сума, і на сьогодні вона становить 166,122 доляри.

Засновник Постійного Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 23,000 долярів.

Попович Микола

Микола Попович народився у Збаражі 1901 року, в селянській родині. Закінчив шість кляс народної школи.

До Канади прибув 1924 року. Хворів на туберкульозу, тому перебував у санаторії від 1930 до 1933 року і вилікувався.

Микола Попович був одним із перших українців, які відчули здоровий напрям Фундації УВУ, і вже від 1979 року двічі-тричі на рік жертвував поважні суми на вільну науку. Ніколи не забував рідної землі, належав до тих свідомих українців, котрі вміли вести за собою молодь, будити в ній зацікавлення Україною, її боротьбою і майбутнім.

Прожив 92 роки, помер 1 жовтня 1993 року. Тлінні останки його спочили в Едмонтоні, Канада.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 100,000 долярів.

Порайко Стефанія

Порайко Осип

Осип Порайко народився в 1912 році в Заболотові, на Прикарпатті. Студіював архітектуру в Кракові. Брав участь у Похідних групах ОУН. Повоєнні обставини привели його до Німеччини, а звідти — до Америки. У Лос Анджелесі одружився з такою ж активною в громаді і церкві українкою, як був сам.
Стефанія Порайко народилася в місті Комарно, на Львівщині. За професією вчителька.
Жертвенне подружжя активно підтримувало українські культурно-освітні установи. Крім Стипендійного фонду, подружжя заповіло поважну суму зі свого майна на Фундацію УВУ.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 110,791.26 долярів.
Д-р Володимир і Ольга належить до найщедріших фундаторів Фундації УВУ.

Д-р Прокопів Володимир і Ольга

Володимир Прокопів народився 1902 року в Товмачі, нині Івано-Франківська область. Закінчивши гімназію, студіював у Кракові, на Ягайлонському університеті. Доктор медицини від 1929 року, на приватній практиці у Товмачі від 1932 до 1944 року.

Ольга Стефанюк-Прокопів народилася у 1907 році в с. Городиловичі, Сокальського повіту, на Львівщині. Закінчивши гімназію, вступила на математичні студії до Львівського університету ім. Яна Казимира в пізніх 1920-их роках. Тут здобула диплом маґістра і згодом учителювала у жіночій семінарії у Вадовіцах, біля Кракова, пізніше в жіночій гімназії Уршулянок у Перемишлі.

Після Другої світової війни подружжя прибуло до Америки. Оселилися у Ню Йорку. Тут довелося працювати в кравецькому підприємстві. Пізніше успішно перейшов медичні іспити і в 1950-их роках відкрив приватну лікарську ординацію в Ню Йорку, яку незадовно переніс до Дрездену в стейті Огайо. Від 1960 року панство Прокопів повернулися до стейту Ню Йорк, доктор мав ординацію в Унаділлі, а опісля у містечку Відспорт, недалеко Авбурну, Н. Й., де д-р Прокопів працював до 99-го року життя.

Подружжя мало одного сина, Володимира, який помер у 1989 році, після довгої і тяжкої недуги.

Подружжя Прокопів часто дарувало допомогу на харитативні цілі та фінансово підтримувало українські установи.

Ольга Прокопів померла 1999 року, а д-р Володимир — у 2001 році. Обоє прожили довге, плідне життя. Таку ж частину зі своєї спадщини, як на Фундацію УВУ, залишили на Наукове Товариство ім. Шевченка, а також частину для Української Медичної Асоціяції Північної Америки. Такими жертводавцями на українські цілі Фундація УВУ дуже гордиться.

Засновниця Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 10,000 долярів.

Псуй Анастазія

Анастазія Псуй народилася в Торонто, Канада, в 1920 році, в родині Іллі і Анни Войчак. Її родичі повернулися до України з дев’ятилітньою дитиною і тут, в селі Слобідка, на Поділлі, Анастазія провела свою молодість.

В Україні вийшла заміж за Володимира Псуя. Та недовго тривало щастя молодих, воєнна хуртовина змусила їх податися на Захід. Скитальське життя почалося в Німеччині, а в 1947 році Володимир і Анастазія прибули до Америки, поселилися в Нюарку, стейт Ню Джерзі. Пристосування до нових обставин та виснажлива праця погано позначилися на здоров’ї Анастазії. Недуга паралічу прикувала її до ліжка до кінця життя.

Після смерти свого друга вела самітнє життя. Була членкою СУА і цікавилася громадськими справами.

Перед смертю розпорядилася в заповіті передати частину майна на українські громадські, церковні та наукові установи у висоті 90,000 долярів. На наукові цілі Фундації УВУ залишила 10,000 долярів.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 16,025 долярів.

Д-р Рак Володимир і Анна

Володимир Рак народився в Україні, вищу фінансову освіту здобув у Нюйоркському університеті. Працюючи на відповідальних постах у «Чейз Мангеттен Банку» аж до виходу на пенсію, протягом 24 років добровільно виконував обов’язки фінансового референта НТШ у Ню Йорку. Активний член Пласту, за що вдостоєний двох орденів Св. Юрія в сріблі. Дійсний член НТШ. Як активному діячеві на полі української культури, Український Вільний Університет надав Володимирові Раку почесне звання доктора «гоноріс кавза».

Анна Шкорута-Рак народилася в Тисьмениці, на Прикарпатті. В гімназії навчалася в Німеччині. До Америки переїхала з родиною в 1949 році, де в 1950 році одружилася з Володимиром Раком. Активна членка 83-го Відділу СУА, зокрема в ділянці суспільної опіки, за що двічі була нагороджена «Грамотами вдячности». Член управи Українського музею Ню Йорку.

Д-р Володимир та Анна Рак — щедрі жертводавці на Український Вільний Університет, Український музей у Ню Йорку, Пласт, церкву св. Юра в Ню Йорку. Обидва їхні сини — Ігор, доктор медицини, і Андрій, доктор права, також були активними пластунами і тепер радо підтримують всі цінні українські громадські проєкти.

Засновниця Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 13,525 дол. в пам’ять батька, професора Івана Мірчука – філософа і етнопсихолога европейського рівня, історика української культури, ректора Українського Вільного Університету; і матері, професора Марії Мірчук, письменниці і перекладача.

Засновники

Проф. Мірчуки Іван та Марія

Д-р Іванна Мірчук–Ратич народилася в Австрії, вищу освіту здобула в Берліні і Мюнхені. Одружившись з Олегом Ратичем, доктором хемії, виїхала до Америки. Протягом тридцяти п’яти років викладала германістику в Ратґерському університеті, очолювала Американську Асоціяцію викладачів німецької мови, брала активну участь в українському громадському житті – в Міжнародній Лізі Жінок, Союзі Українок Америки, СФУЖО, Світовій Організації Матерів.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 25,685 долярів.

Романовська Наталія

Романовський Володимир

Володимир Романовський народився 22 червня 1916 року в родині учителів, в селі Чушкові, на Буковині. Гімназійну освіту здобув у Чернівцях. Склавши матуру в 1936 році, записався на факультет права у Чернівцях, а згодом у Букарешті. Закінчив університетські студії дипломом ліценціянта (маґістра) правничих наук, однак через воєнну хуртовину не зміг працювати адвокатом.

В часі Другої світової війни молодий юнак, захоплений патріотичними ідеалами, поринув у вир політичних подій і став до лав Похідних груп. Після війни опинився в таборі переміщених осіб в Реґенсбурзі. Там працював у Міжнародній допомоговій організації ІРО. Тут, у Реґенсбурзі, одружився з Наталією, з дому Гніда, разом з хвилею діпістів прибув до Америки й оселився у м. Балтимор, стейт Меріленд. Тут 1950 року зорганізував при Товаристві «Самопоміч» українську кооперативу і був першим її директором. Він також був засновником малої відпочинкової оселі «Зимна вода» в мальовничій частині північного Меріленду, на якій провадив лещетарський вишкіл молоді.

Відійшов у вічність 1 вересня 1986 року. Похоронні відправи відбулися 4 вересня, у каплиці Українського Національного Цвинтаря-Пам’ятника, де й поховано його тлінні останки.

Володимир Романовський був доброю, товариською людиною, любив людей, брав участь у житті громади і старався всім стати в пригоді. На жаль, не дожив до незалежности України. Ще перед смертю зробив заповіт, в якому половину майна записав своїй сестрі Марії в Чернівцях, а решту — чотирьом українським організаціям: Українському Вільному Університету, НТШ, Гарвардській Катедрі Українознавства і ОДВУ, — кожній по 25,000 долярів.

Через два роки після його смерти відійшла у вічність його дружина Наталія. Обоє залишили по собі добру пам’ять як щирі українські патріоти і жертводавці.

Пані Мирослава Савчак, в честь свого чоловіка д-ра Володимира Савчака, пожертвувала на Фундацію УВУ 10,110 долярів.

Савчак Володимир

Володимир Савчак народився 18 лютого 1910 року. Закінчив у Перемишлі середню освіту, а у Львові — правничі студії. Він твердо вірив в ідею незалежности України і тому був ув’язнений у польському таборі Береза Картузька та в совєтській в’язниці.

В часі Другої світової війни рішився з родиною еміґрувати з Німеччини на Захід і так опинився в Тунезії, де в 1948 році заснував пластову групу, котра була активна до 1953 року. У грудні 1953 року Володимир Савчак переїхав з родиною до Америки. Тут він продовжував свою діяльність у Пласті: був головою Станичної Ради, станичним пластової станиці у Ню Йорку. Був діяльним у Товаристві українських правників (був членом управи і головою ТУП) та проявляв діяльність у НТШ, де був представником Енциклопедії Українознавства.

Володимир Савчак був автором ряду статтей на правничі теми, які друкувалися в різних журналах та в Енциклопедії Українознавства.

На жаль, цей щирий український патріот не дожив до проголошення незалежности України, відійшовши у вічність 20 червня 1981 року.

Засновниця Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 10,000 долярів в пам’ять мужа Григорія Салюка.

Салюк Григорій

Григорій і Клавдія Салюки були першими, які від 1979 року почали складати на Стипендійний фонд у дусі завдань Фундації УВУ. Після смерти Григорія, пані Клавдія Салюк призначила 10,000 долярів на Постійний Стипендійний фонд ім. Григорія Салюка. Вона дальше продовжувала благородну справу підтримки діяльности Фундації УВУ.

Зв’язок між Клавдією Салюк і Фундацією УВУ перервався у 1992 році, після того як наспіла остання пожертва від неї на потреби студіюючої молоді.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 10,000 долярів.

Сарахман Дмитро

Дмитро Сарахман народився у Вунсокет, Ровд Айленд, 29 липня 1922 року. Цікавився українським життям, належав до Запорізької Січі, братської організації, до Українського Народного Союзу. Союзівка не була йому чужою, відвідував українські фестивалі у Ґарден Стейт. Його дружина, італійського походження, теж народилася у Вункосет, Ровд Айленд, 14 жовтня 1920 року. Подружжя мало двох дітей. Дмитро Сарахман не мав рідних в Україні. Тому хотів пожертвувати на Фундацію УВУ поважну суму грошей, щоб дати українській молоді можливість продовжувати освіту та здобувати відповідне виховання.

Дмитро належить до тієї генерації американських українців, які усвідомлювали себе українцями. Мав пошану до українських традицій, мав потребу підтримувати рідну націю, і за це належиться йому велика вдячність.

Засновник Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 10,000 долярів.

Синидяк Іван

Іван Синидяк народився у 1922 році в Манчестері, Ню Гемпшир, у родині Василя Синидяка і Анни (з дому Кунисяк), родом з с. Плоске, Україна. Родичі еміґрували до Америки в 1912 році. Іван пройшов усю американську систему освіти. В часі Другої світової війни служив в американських збройних силах.

Одруженим не був. Належав до Українсько-Американського Клюбу і Британсько-Американського Клюбу.

Після закінчення Другої світової війни працював довгі роки у Вомбек Миллм Інк., звідти вийшов на пенсію.

Помер 28 лютого 1992 року, після короткої недуги. Похований на цвинтарі Св. Йосифа у Манчестері, Ню Гемпшир.

Іван Синидяк пам’ятав про українську громаду і тому просив свого брата Михайла, щоб після його смерти передав чека на 10,000 долярів на потреби Фундації УВУ.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 21,000 долярів.

Синидяк Михайло і Катерина

Обоє народилися в Америці. Михайло Синидяк народився 1889 року в родині Василя Синидяка. Батько був родом з Галичини, помер в Америці 1980 року, проживши 91 рік. Мати — Анна Кунисяк — була донькою Олексія Кунисяка і Ефремії Павелко, народжена в с. Плоске в 1884 році, а померла 1975 року.

Родичі Михайла прибули з Галичини до Гамбурґу в Німеччині, а звідтам приїхали до Америки 5 квітня 1912 року. Оселилися в Манчестер, Ню Гемпшир, і там 8 червня 1914 року побралися в церкві св. Марії. Михайло і його брат Іван народилися в Манчестер.

Катерина Синидяк теж народилася в Манчестер, Н. Г. Її батько був народжений 1877 року, а помер 1942 року. Мати — Ксеня Макара народилася 1894 року, а померла на 82-му році життя.
Незважаючи на те, що були народжені в Америці, в родинах довоєнних еміґрантів, які прибули сюди ще перед Першою світовою війною, Михайло і Катерина дістали добре релігійне і національне виховання, тому виростали зацікавленими до українських справ, зокрема церковних, і були щедрими жертводавцями на культурно-освітні цілі.

Засновник Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 21,100 дол.

Засновник Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 80,000 долярів.

Отець Ярослав Тростянецький народився 29 вересня 1921 року в селі Манаїв, Зборівського повіту, на Тернопільщині. Від молодих літ був самовідданим борцем за визволення рідного народу. З приходом большевиків, у 1939 році, пішов у підпілля, за що влада вивезла всю його родину в Сибір. Після війни виїхав до Німеччини, у таборах вів політичну працю. Відразу після переїзду в 1949 році до Америки став співзасновником української католицької парафії у Вілімантику, Коннектикут, та кооперативи СУМА в Гартфорді. Від 1960 року мешкав у Лос Анджелесі, де активно працював з українською молоддю, створив цінну бібліотеку, дописував до наших газет. Маючи великий досвід спілкування з людьми, вирішив стати священиком. У 1979 році Владика Ярослав Ґабро висвятив Ярослава на диякона, а 17 червня 1984 року Владика Інокентій Лотоцький увів його у священичий сан.

30 жовтня 1986 року о. Ярослав несподівано помер. У заздалегідь написаному заповіті залишив усі свої заощадження на українські культурні цілі. Він справді належав до тих українських патріотів, чиє серце було віддане Богові і Україні.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 51,600 долярів.

Петро Турчин народився 1911 року в селі Вербів, біля Бережан, на Тернопільщині. Гімназійну освіту здобув у Рогатині, а вищу економічну — в Реґенсбурзі, Німеччина, в Українському Технічно-Господарському Інституті. Тікаючи перед наступом совєтських військ, Петро і Марія, які побралися в 1942 році, прибули до Німеччини, до міста Пассав.

Марія Пересада-Турчин народилася 1923 року в Бережанах, на Тернопільщині. У Німеччині в них народилася доня Ірена, з якою прибули до Америки. Поселилися в Ріно, стейт Невада, де гарний сухий клімат. Однак тут не було української громади і подружжя було дуже засмучене зі свого одинокого життя. Зберігали свою українськість, читаючи українські газети.

У 1957 році в них народилася друга доня, Марта, яка згодом здобула медичний фах.

Подружжя підтримувало загально-громадські та культурно-освітні проєкти. Обидвом донькам подружжя дало національне виховання.

Петро Турчин помер 1979 року.

Будучи української патріоткою, Ірена Хуміловська заповіла всі кошти зі свого приватного бізнесу (естейт) розподілити на різні українські громадські організації, в т. ч. і на потреби Фундації УВУ в Ню Йорку. Після її відходу у вічність, виконавцями заповіту на рахунок Фундації УВУ було перечислено 35,950.52 долярів.

Стипендійний фонд при Фундації УВУ в сумі 10,000 долярів, в пам’ять св. п. Анатолія Цапара, заснувала його дружина Ірина.

Цапар Ірина

Цапар Анатолій

Анатолій Цапар походив з Бахли, повіт Лісько, Лемківщина.

Ірина Цапар, з дому Коханович, народилася в с. Турадик, Жидачівського повіту, за польської окупації.

Під час воєнної хуртовини, що охопила всю Европу, вона опинилася в Мюнхені, в Німеччині. Тут Ірина запізнала Анатолія і вони побралися 10 лютого 1946 року. Через рік народилася їм донька Соня. Подружжя змогло виїхати до Америки завдяки католицькій акції, за спонзорством стрийка пані Ірини. У 1949 році прибули до Америки і поселилися в Ню Йорку, де пробули два роки, а тоді переїхали до Пассейку, стейт Ню Джерзі. У 1952 році в них народилася друга донька, Марта. Третій раз перенеслося подружжя Цапар до Гарсфільд, Н. Дж. Обоє важко заробляли на прожиток, але дали своїм дітям університетську освіту, дбаючи, щоб вони ходили й до Школи Українознавства, Пласту та Музичного Інституту.

Анатолій Цапар володів великими здібностями як столяр-дизайнер. Його роботи були артистичними і захоплювали людей. Він будував будинки і дуже гарно викінчував їх.

Анатолій Цапар упокоївся в Бозі 30 листопада 1988 року. Люди згадують його з теплом, бо не тільки мав золоті руки, але своїми пожертвами підтримував українські установи, включно з Фундацією УВУ. Фонд в пам’ять Анатолія Цапара при Фундації УВУ призначений на стипендії для вишколювання вчителів українознавства.

Засновники Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 86,165 долярів.

Цебенко Віра

Цебенко Володимир

Володимир Цебенко народився 1898 року в селі Котівці, на Харківщині. У 1921 році, маючи 23 роки, записався у Харківський Інститут Народної Освіти, на соціяльно-історичний відділ, який закінчив у 1925 році з кваліфікацією викладача в масових школах предметів суспільствознавства, мови та літератури.

Дружина Володимира, Віра Мотузова, народилася 18 серпня 1913 року в м. Артемівську, Україна. Закінчила харківську музичну консерваторію.

Володимир і Віра одружилися 13 квітня 1939 року в Харкові, а під час Другої світової війни еміґрували до Німеччини. Після війни, у 1951 році, прибули до ЗСА.

Володимир упокоївся в Лос Анджелесі, Каліфорнія, у 1988 році. Дружина Віра пережила чоловіка на 14 років і відійшла у вічність 26 лютого 2003 року.

Засновниця Стипендійного при Фундації УВУ в сумі 85,667.62 долярів.

Чередарчук-Фольварків Оксана

Можна тільки дивуватися щедрості цієї благородної жінки, яка записала на культурні цілі великі суми грошей, в тому числі й на Фундацію УВУ.

Ця дочка Коломийщини побачила світ в родині Василя і Марії, з дому Мельничук, Чередарчуків 22 січня 1922 року. Закінчивши гімназію Сестер Василіянок у Львові, записалася на студії медицини, які через спалах Другої світової війни змушена була продовжувати в Мюнхені, Німеччина. Переїхавши до Америки, продовжила у Вашінґтоні студії на медичному факультеті зі спеціялізацією в клінічній патології. Одружилася з д-ром Романом Фольварковим, який працював у тій же галузі медицини.

Д-р Оксана працювала від 1957 року аж до виходу на пенсію у Гайнсшпиталі у Брукфільді, стейт Ілліной. Цікавилася мистецтвом, оперою, театром, життям української громади та американської спільноти, серед якої жила, щедро відгукувалася на потреби громади. Її чоловік, д-р Роман, відійшов у вічність у 1979 році. У 1984 році д-р О. Фольварків одружилася вдруге з Джорджем В. Гартлером Сокологорським, який помер у 1990 році.

Меценатка відійшла у вічність на 79-му році життя, залишивши по собі добрий спогад співвітчизників.

Засновник Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 40,000 долярів.

Чорній Анатолій

Анатолій Чорний народився 12 грудня 1915 року в селі Задришівці, на Тернопільщині.

Народну школу закінчив у Підволочиськах, у 1932 році вступив до Другої Державної гімназії в Тернополі і закінчив її у 1936 році. Наступного року почав студіювати хемію у Львовському університеті. З приходом німецької влади, протягом восьми місяців працював на цукроварні, відтак продовжив студії у Львівській Політехніці. З наступом совєтських військ А. Чорний, як і тисячі молодих людей з Галичини, рятував життя втечею на Захід. У Ґрацу нарешті закінчив хемічні студії і, приїхавши до Америки в 1952 році, зміг влаштуватися на працю до хемічної лябораторії в Ню Йорку. Родини не мав, але чув себе сином Церкви і українського народу, належав не тільки до щедрих жертводавців на освітні та культурні цілі, але був сам одним з тих, хто «дає скоро», без довгих роздумувань.

Особливо піклувався він про молодих людей, які хотіли здобути вищу освіту, — про це свідчить поважна сума заснованого А. Чорнієм фонду при Фундації УВУ.

Помер 2004 року.

Засновники Постійного Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 100,000 долярів (спільно з подружжям Воляників ).

Швабінський Теодор і Софія

Про них див. «Літературний Фонд Воляників-Швабінських».

Засновник Постійного Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 25,000 долярів.

Шеґрин Яків

Громадський і пластовий діяч Яків Шеґрин народився у Галичині, в Жидачівському повіті.

Середню освіту здобув в українській гімназії в Інсбруці. Перебуваючи в переселенчому таборі в австрійському місті Ляндек, у 1945 році організував курінь старших пластунів ім. Богдана Хмельницького, що згодом дістав назву „Хмельниченки“. Протягом п’яти років Яків Шеґрин був курінним цього куреня. Еміґрувавши у 1950 році до Америки, поселився в Бостоні, стейт Масачуссетс, де організував пластову станицю і очолював її впродовж 16 років. Належить до найсамовідданіших пластових виховників, 19 разів він був командантом новацьких таборів у Бриджвотері, „Соняшній Поляні“, Бобірівці та на „Вовчій Тропі“ в Іст Четем, Н. Й. Також був активний в інших українських громадсько-культурних організаціях в Бостоні.

Пластовий сеньйор Я. Шеґрин свій фонд призначив на вишкіл провідного активу й учителів для української молоді, для якої сам меценат присвятив десятки років своєї корисної праці, гідної пошани і подиву.

Засновник Стипендійного фонду при Фундації УВУ в сумі 20,000 долярів.

Ярош Олександер

Св. п. О. Ярош помер 30 липня 1987 року. Раніше не присилав про себе автобіографічних даних.

У липні 1993 року зі спадку св. п. Олександра вплинуло на Фундацію УВУ 15,000 долярів.
Ще за життя, у листі до Фундації УВУ Олександер Ярош писав: «…хочу Вам докласти, що я, крім дотації 5,000 долярів, рівнож у моїм завіщанні Вас не забув. Дописав я Вам 15 відсотків мого майна на фундацію. Це менше-більше буде коло 25,000 долярів». І в дійсності заповіт написано 19 травня 1984 року.

Фундація УВУ щиро вдячна за вирозуміння потреб УВУ і щороку в молитовних відправах за своїх фундаторів, меценатів, жертводавців і членів згадуватиме добре серце св. п. Олександра Яроша.