[lightbox original=”https://ufuf.org/wp-content/uploads/2007/02/UVU_budynok.jpg” align=”alignright” title=”Будинок Українського Вільного Університету в Мюнхені. 2007.”]https://ufuf.org/wp-content/uploads/2007/02/UVU_budynok-thumb.jpg[/lightbox]
Будинки, як люди: вони мають свій індівідуальний профіль, своє призначення в житті і свою власну долю. Величезна частина із них існує у сірій буденщині і після свого існування не залишає жодного сліду. Вони сходять із лиця землі, їх ніхто не згадує — вони немов би не існували; на їхні місця приходять інші, такі ж самі, без маркантного профілю, без виразного обличчя.
У великім контрасті до цієї катеґорії споруд є будинки-велетні, які є знані всьому людству. Це перш за все собори, про які так красномовно писав колись Олесь Гончар, але і також інші могутні світські монументи, що стали справжніми символами краси і сили тих народів, що їх збудували й у лоні яких вони існують. Такого роду споруди відіграють вагомі ролі в історії поодиноких народів, їх втрата стає раною на тілі даного народу, а інколи навіть втратою всього людства. Як приклад, вистачить тут тільки згадати ті дві вежі Світового Торговельного Центру в Нью Йорку, що стали жертвою варварського терору шість років тому. Може це цинічно звучить, але їх знищення запевнило їм туземне безсмертя — завдяки цьому нелюдському вчинку людська пам’ять про них ніколи не загине.
Але є ще третя катеґорія будинків, які, хоч і не монументи світової слави, то все ж таки будинки-аристократи; вони не належать ні до касти велетнів світового маштабу, aні до сірої маси безпрофільних споруд. Навпаки, вони мають свій чіткий профіль, свої специфічні заслуги і, навіть, свою незаперечну символіку.
Саме того роду будинком є дім Українського Вільного Університету (УВУ) у Мюнхені, що від 1976 року є власністю світового українства, головно завдяки покійному Патріярху Йосифові Сліпому, який тоді дав 80% коштів на його закуп. Збудований у необароковім стилі ще у 1909 році, над мальовничою річкою Ізар у найбільш престижній частині міста Мюнхену, Боґенґаузен, будинок цей має славетну історію. Спочатку належав він відомій у Німеччині родині патриціїв Гальґартен, нащадки якої живуть тепер в Англії. Пані Гальґартен була чи не перша справжня феміністка Німеччини 20-го століття і славна на всю Европу пацифістка. У її дім частенько загощував великий німецький письменник, лавреат Нобелевської премії, сусід родини Гальґартен Томас Манн і його донька-писменниця Еріка, яка там проводила свої авторські вечори. У цьому домі відбулася також перша фортепіянна постанова опери “Капріччьо“ Ріхарда Штраусса, як й інші культурні події. А коли 1933 року родина Гальґартен була змушена посіпаками Третього Райху покинути свою резиденцію і втікати до Швайцарії, гітлерівський уряд Німеччини передав будинок в аренду Генеральному консуляту Польщі, який перебував у ньому аж до 1939 року. До речі, у часі мого ректорства, будинок фільмувала одна польська телевізійна компанія. Польський режесир, який робив цей фільм, був захоплений красою будинку і з ентузіязмом говорив про його значення для історії Польщі й про тих визначних польських діячів, які його відвідували.
Про УВУ й українську сторінку історії цього дому є вже чимала література, написана різними мовами. Що і не дивно, бо у ньому мали свій осідок не тільки УВУ, але також і Українсько-господарсько-технічний інститут, Наукове Товариство ім. Шевченка, Українська харитативна служба та низка інших українських установ та організацій. А на початку 90-их років, він був притулком першого у світі Генерального кнсульства молодої Української держави. Дім цей безумовно був цінною перлиною світового українства і справжньою твердинею української науки на чужині. Я свідомо вживаю тут минулий час, бо цей дім, якщо не настане якесь диво, у недалекому майбутньому, на жаль, перестане бути українською власністю. Дня 7-го липня 2007 року, Професорська Рада УВУ поручила зборам Товариства Приятелів УВУ (офіційному власникові будинку) “доложити максимальних зусиль, щоб забезпечити фінансову базу для праці Університету, включно з далекосяжними кроками, як продаж будинку“. Дня 26-го липня збори Товариства Приятелів УВУ рішили продати цей будинок, щоб втримати Університет. Є надія, що продаж будинку принесе дохід понад десять мільонів долярів, що уможливить закуп іншого, скромнішого приміщення і дальшу академічну діяльність Університету при помочі Фундації УВУ в США. Купці на будинок є, шукання відповідного приміщення почалося. Bиглядає, що внедовзі закінчиться ще одна епоха в історії будинку — цим разом українська. Надіймося, що це не буде також і кінцем цієї славної української інституції.
Без сумніву, все на світі має свій початок і свій кінець. Німецький і баварський уряд вже давніше перестали надавати фінансову підтримку Університетові, мотивуючи своє становище (і на мою думку цілком слушно) тим, що українська держава повинна перебрати відповідальність за український університет.
Українська держава знову ж покликується на закон, який забороняє їй видавати гроші на наукові інституції поза межами України. Можливо, що прийшов час покінчити з УВУ, бодай з УВУ в такому виді, в якому він тепер існує. Це було б, вживаючи улюблене на Україні слово, нормально. Але чи не криється тут певна іронія долі: УВУ, який перетривав лихоліття Другої світової війни й тоталітарний режим Совєтського Союзу, готовий припинити існувати в добі незалежної України? Відомо, що професорський склад та адміністрація Університету покладали великі надії на Українську державу. Адже до УВУ дуже часто загощували високопоставлені особи з України, виголошували високопарні промови (деякі навіть звучали досить щиро), складали обіцянки, отримували почесні докторати…. Все прогуло, прошуміло — є закон і нічого не вдієш. Казали колись старі римляни: “Немає закону без винятку“. Чи не міг би тим винятком стати УВУ? Важко повірити, що Україна є така бідна держава, що не може видати скажім 500 тисяч долярів на рік, щоб втримати УВУ? Важко повірити, що наші депутати, політики, підприємці та оліґархи не бачать користи, ні для себе, ні для своєї держави, мати у серці Европи культурно-інформаційний-науковий центр і через нього впливати на події у царині політики, економіки, культури Европи? “Надія — мати дурнів“, — казали ті самі римляни. Я, мабуть, належу до тієї катеґорї дурнів — непоправних оптимістів, що вірять в чудеса. Я вірю, що між українцями знайдуться люди доброї волі, візії і чину, які зуміють втримати при житті цю нашу заслужену установу, — але час наглить.
Леонід Рудницький,
Академік НАН України, Ректор УВУ (1998-2003)